Прохолодний ранок... Далеко в степу чути глухе порипування коліс. Так, це чумаки повертаються додому. На виснажених обличчях видно тугу за рідною домівкою. Їхні мандрівки були дуже небезпечними, бо будь – якої миті вони могли зустрітися з татарами. Тоді вже їм не оминути полону... На старому дерев’яному возі сіль, сир, риба та інші продукти, які чумаки везуть із Криму.
Аж раптом німу тишу порушили чиїсь голоси. Чумаки зупинилися, озирнулися і побачили вдалині маленьку цятку... «Що ж там таке?» - запитався один із них з помітним острахом у голосі. Але інші лише зміряли його дивним поглядом, ніби він задав їм найбезглуздіше запитання, яке вони коли – небудь чули, і веліли мовчати. Тоді помалу, щоб не було чути, завернули стомлених круторогих волів і почали наближатися до цятки, яка помітно збільшувала свої розміри. Було чути чийсь біг, і через кілька секунд пролунав постріл... Він, очевидно, був зовсім близько, бо звук долетів до їхніх вух дуже виразним. «Рятуйте!» - махнув рукою поранений і, голосно застогнавши, впав обличчям додолу. Поки татари шукали свою жертву, ошелешені чумаки, ризикуючи власною безпекою, узялися допомагати потерпілому. Чоловік тихо сопів у землю, корчачись від болю. Чумаки обережно поклали невільника – втікача на воза і поспішили залишити це небезпечне місце... На щастя, чоловік мав сильний організм, тому через деякий час про поранення нагадували лише шрам і болючий спогад.
Дивно, що чумаки так здивовано сприйняли цю пригоду. Адже таке трапляється у їхніх мандрівках дуже часто... Українці, які потрапляли в полон до татар, відчайдушно використовували всіляку надію на порятунок. Але лише одиницям вдавалося втікати... Так, вони, мабуть, ніколи не звикнуть до неволі, бо наш народ, наші люди хочуть жити вільними і не можуть дивитися на страждання своїх побратимів. Вони просто не хочуть до цього звикати, бо чекають змін на краще. Так, і це не вигадка, це було насправді у ті часи, коли широкими степами України розгулювали вороги.
Комментарии