Світає. На березі панує прохолодна тиша. Витоптаною стежкою до підвісного мосту походжає дрімота. У наметі під плакучою вербою сплять троє: мама, тато і маленька донечка. Дрімота проникла в намет і щипнула татуся за ніс, подарувавши йому ще одне сновидіння.
Тато снився собі іще маленьким хлопчиком, який з друзями прийшов на річку. На траві грали у футбол, хлюпалися при березі чистою водою. І з батьками сюди часто на вихідних приходили. Якщо юнаку не давали спокою думки, приходив до води і розмовляв з нею, і течія відносила його тривоги далеко звідси. Західний Буг завжди був другом для нього.
Тато прокинувся, вийшов тихо з намету. Підійшов до води, запитав у старого друга: «А що ж тепер з тобою сталося? Де твоя чиста вода? Чому, дорогий, став таким… неживим?»
«Чому?! – питає Буг. – Я довіряв тобі, був тобі другом. А яка твоя вдячність? Твоя робота, робота твоєї дружини, твоїх друзів – ти бачиш, що вона зробила зі мною? Не живе тут здорова риба, навіть торкнуться моєї води ніхто не хоче. Бояться… Брудна вода моя тепер. Весна свого відображення в моїй воді не бачить. І це все ви, люди, винні! Невдячні!»
«Вибач…» – тихо сказав тато. Але Буг не відповідав. І досі мовчить…
Комментарии