Розташовано прес-службою МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Трохи про себе
Звати мене Оксана, з латинської моє ім'я означає «чужоземка».
Зараз мені 17, але я вже маю деякі досягнення, вони зовсім маленькі, але ж мої: в минулому році закінчила музичну школу, обожнюю свій інструмент (фортепіано) і вважаю, що музика - це стан душі, тому коли мене переповнюють радість або сум обов'язково граю на фортепіано, тобто «виливаю йому свою душу»; люблю брати участь у конкурсах, змаганнях, а ще більше люблю перемагати в них. Також мене захоплюють подорожі: одна із моїх мрій об'їхати всю нашу рідну, квітучу Україну, особливо хочу на власні очі побачити Львів, відчути атмосферу цього міста, пройтись по його славнозвісними вулицями. На сьогодні я побувала вже: у Києві, Запоріжжі, Бахчисараї. Та все ж які б дива не зустрічались мені у цих містах, я вважаю, що наш Луганський край найкращий, а особливо моє село, воно особливо гарне, бо я в ньому народилася, зростала, пізнавала світ. У вільний час малюю та вишиваю пейзажі, натюрморти; танцюю, а також допомагаю рідним, особливо люблю проводити час з матусею, з нею будь-яка робота за радість, а ще - з бабусями.
З предметів найбільше подобається українська мова та література. З особливим захопленням читаю вірші Антонича, Лесі Українки, Ліни Костенко, повісті Нечуя-Левицького, романи Панаса Мирного, комедії Карпенка-Карого.
Щодо рис мого характеру, то мені властиві: часта зміна настрою, вразливість до критики, особливо з боку рідних мені людей. Останнім часом я стала надто відвертою. Не люблю лицемірства, зради. Не розумію тих людей, які не мають захоплень, улюбленої справи.
Родина Коксаків
(казка)
В одному темному, моторошному місці жила-була родина Коксаків. Запитаєте, чому Коксаки і чому ж вони жили в такому жахливому місці? А я відповім. Бо вони - бактерії. Малі, мікроскопічні та такі спритні, та небезпечні. А чи цікаво вам, що то за страшне місце - їхній будинок? А ось послухайте:
- Я Васько-Мусько!
Я завжди гуляю
І додому я не поспішаю.
Раз калюжка, два калюжка -
Я по вуха у багнюшкі,
Та вмиватись я не буду,
Бо чудовий вигляд маю
І так зійде...
Раз калюжка, два калюжка -
Я по вуха у... Морозиво!
- Друзі, друзі всі за мною. На морозиво ру-шай! – скомандував найбільший, найстрашніший бактерій - король родини Коксаків. - Пісню почи-най.
«Ми зараза, ми мікроби!
Ми розносимо хвороби!»
- О, татку, татку. Це наш клієнт!
- Тепер нам є де жити!
- Ура!!!
Хлопчик замурзавшись морозивом, підозріло поглянув на ту дивакувату банду, що поспіхом прямувала по його руці. Прищурився і запитав:
- А-а-а, ви хто такі?
- Дозвольте відрекомендуватися, родина Коксаків.
«Ми зараза, ми мікроби!
Ми розносимо хвороби!»
- Ко-ко-ко-кого?
- Коксаків!!!
- А! А що вам треба, ви чого прийшли? - здивувався хлопчик.
- Ми тут будемо жити.
- Я буду жити у вусі.
- А я за вухом.
- А моя кімната буде на шийці. Перегукувалися мікроби.
- А я оселюся на руці. Там найбільше бруду, - сказав татко Коксаків.
- Ні, я не хочу, щоб ви жили зі мною. Спочатку наздоженіть, - вигукнув Василько.
- Ну чого ти, чого ти розкричався. Краще не пручайся. Довів себе до такого стану, тепер терпи.
І оселились вони на Василькові. Дівчинка-донечка тепер живе у вусі, синочок - за вухом, мама - на шийці, а татко - на руці. Ох, як їм було добре, скрізь багнюка, грязючка. Так їм чудово та мило. Згодом хлопчина і забув про своїх гостей, і відправився знов на прогулянку.
- Я Васько-Мусько!
Я завжди гуляю
І додому я не поспішаю.
Раз калюжка, два калюжка -
Я по вуха у багнюці,
Та вмиватись я не буду,
Бо чудовий вигляд маю
Так?
А тому ще погуляю!
Ой-ой, ай-ай, хто мене кусає?!
- Василю, хутко додому.
- О, матуся кличе. Побіжу швиденько, може, є щось смачненьке.
Невідомо скільки він ще так прогулювався, але Василька було не впізнати. Він був схожий на вуглинку. Таку чорну, блискучу.
Василь «почалапав» додому. В квартирі він поналишав слідів. До них прибігла мати Коксаків. Вона прийняла нове потомство з багнюки.
- Діточки мої, чорномазенькі. Біжімо до кімнати Василька.
І так хутко схопившись, побігли табунком. Прибігли.
- Сімейна нарада. Сімейна нарада, - закричав батько Коксаків. - Сімейна нарада!
Зібралися усі у хлопчика на пузі. Повсідалися зручненько. Тай давай. Першим почав батько:
- Нещодавно я був на розвідці. Мама Василька купила те, що для нас має найбільшу загрозу. Словом, нам скоро ніде буде жити. Будьте обережні.
Слово взяли діти:
- Отже, треба переконати Василька не вмиватися.
Ці четверо дорослі, досвідчені знали, про що йде річ. Про мило. А молоде покоління лише уважно слухали їх і безтурботно кліпали очима. Всі погодилися із думкою дітей, але мати додала:
- Все одно треба перестрахуватися. Тому лізьте у ті місця, де бруду найбільше - у ніс та вуха. І всі дружненько полізли по тунелям.
- Мамо, мамо, - закричав Василько на всю кімнату. - У мене все чешеться.
- Ой, Господи, та ти ж бруднющий, ходімо купатись.
- Не хочу, ні-ні. Я ж Васько-Мусько.
- Ой Васю, Васю. Коли надумаєш, то приходь.
- Я ще трішечки повимазуюсь, а потім...
Вийшов він на вулицю. Сонечко припікає, а мікроби повиповзали та повсідалися у Василька на щічках.
- Ой, як чудово. Як на курорті!
Та не довго їм відпочивалося. Доки Василько колупався у калюжі, бризкав усі сторони, повз нього пройшло янголятко. То була маленька дівчинка у рожевому чистому платтячку. У неї були білі щічки та охайна зачіска. Вона лише одним оком глянула на Василька і, насупивши брови, сказала:
- Фе-е.
Так Василькові стало соромно та ніяково, що він закричав їй у слід:
- Тая... тая... я... вмиюся зараз.
Почув те батько Коксаків. Зібрав свою сім'ю, пожитки та рушив. Стали мікроби біля кімнати Василя і дивляться що ж воно буде. Раптом виходить хлопчик умитий, зачесаний, одягнений у білу сорочку. Любо глянути.
- Ні, - промовив батько мікробів - нам тут робити нічого. Рушаймо!
«Ми зараза, ми мікроби!
Ми розносимо хвороби!»
Ось так вони і блукають з одного місця до іншого. Живуть то в однієї дівчинки, то в іншого хлопчика. І ви уважно подивіться, чи немає поряд з вами таких сусідів. А якщо є, то беріть швиденько мило та виганяйте їх. Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець.
Комментарии