Розташовано адмістратором МАЛіЖу за відсутності у автора доступу до мережі "Інтернет"
Сумувало сонечко на небі, бо не мало друзів. Кожен день дивилося, щоб його не закривали сірі і чорні хмари, бо тоді не буде видно і птахів, і планет. Одного разу сонечко рано зійшло, вмилося і уквітчало себе золотими промінцями. На душі було веселіше, бо небо було чисте і синеньке... В хід пішли дорогі парфуми, гребінці, помадки і золоті сережки. Яка краса! Сонечко милувалося собою довго і не замітило, як зависна хмара затягнула все небо. Відразу все потемніло, похолоднішало і на душі стало сумно. Сонечко відразу заплакало. Ось так весь час: ні друзів, ні спокою. А я так мріяло...
Раптом відкрилось кусочок хмари і вітер протягнув до сонечка руки: «Не сумуй! Я дивився на тебе з самого ранку і ти мені дуже сподобалось. Тепер я буду розганяти ці сердиті хмариська і ти будещ виринати на синє небо. Я сильний! Ось поглянь». І тут вітер як напряг свою силу, та як подув, то хмари повтікали по різних закутках небесних. Мчали, як коні від сонечка. А вітер все старався і старався. З тих пір сонечко і вітер подружилися. Одне дає тепло, а другий прохолоду. Вітер весь час співає для сонечка свої пісні. Часом так сильно, що ви можете самі послухати, як він завиває по нотах. Часом спить вночі і вранці чекає, поки сонечко прокинеться. Оце дружба...
Комментарии