(Біографічне оповідання, або коротка розповідь про життя відомого письменника )
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко…
Богдан – Ігор Антонич
Сонячно. Тепло. Все буяє зеленню, квітує. Ось з’явився малесенький метелик і уперше побачив світ. А ось невеличке, ще жовтороте пташенятко вчиться літати: воно падає, але відразу ж швидко, наполегливо намагається злетіти. Навкруги милують око Карпати – високі, могутні, величаві…
Попідтинню розквітли запашні ромашки, рожеві та багряні мальви, блакитні васильки. Розкинула подвір’ям свої пахощі рута-мята, висока соковита травичка, в якій де-не-де чути спів цвіркуна – протяжно журливо грає він на своїй скрипочці.
Водночас і радість, і смуток повернулись цієї чудової днини до родини Антоничів. Приїхав їхній синочок Богданчик. Та матір не впізнала його: шкіра була блідою, вираз обличчя нагадував вичавлений лимон. Побачивши неньку, він припав до її грудей, серце тріпотіло.
Богдан нещодавно переніс операцію з видалення апендициту, яка пройшла успішно та через те, що він постійно лежав у нього загострилася інша хвороба – пневмонія, яка й підкосила Антонича. Він відчував загальне недомагання, слабкість, постійну втому і тому вирішив поїхати додому – у рідне село. Тут він справді відчував полегшення, мабуть, сам Бог почув безперервні молитви люблячої матері. Буквально за кілька днів хвороба почала вщухати. Відтак, Богдан взявся до роботи.
Ще треті півні не співали, а він вже у садку під улюбленою вишнею, яку він посадив власноруч. А мати, немов лебідка, над своїм дитям усе кружляла біля нього, піклувалася, непокоїлася. Її зболене серце відчувало щось недобре і гірке. Воно стискалось, ледь-ледь калатало, а то і виривалося з грудей… І було від чого. В ніч з п’ятого на шосте липня Богдану стало зле. Приблизно опівночі у нього піднялась висока температура. Батьки не відходили від сина: тато читав, без зупину молитви, звертався до Бога й усіх Святих з проханням врятувати його кровинку, а мати з відчаю лила сльози, пригортала до себе рідне дитя (як бувало в дитинстві, бо Богданчик був хворобливим хлопчиком), накладала охолоджувальні компреси, а він палав мов жарина, щось незрозуміло бурмотав. А в голові «прокручувалися» останні події його життя. Весь час він бачив свою кохану – Ольгу. Вона була сенсом його життя. Вони мріяли про одруження і щиро кохали один – одного… А він помирає так невчасно, зарано. Чи зможе вона пробачити його, адже чимало такого про що не поговорили… Вони кохали, так само кохали… у минулому часі…
Інколи крізь марення він чув голос матері, та це тривало мить. І його знову кинуло у страшенний жар. Тепер Богдан-Ігор вже бачить свою матір – молоду, енергійну, сувору та водночас лагідну, ніжну. Згадуються дитячі роки: походи на полонини, мандри в гори. Згадується навчання, вчитель Гетнер, друзі.
Ось так він марить усю ніч, він горить, палаючи і по обіді згорає, як роздмухана вуглинка.
Серце Богдана зупиняється. Ось так майже за чотирнадцять годин він заново переживає все своє життя – життя, яке він так любив, життя, яким він жив і прагнув жити.
А йому було лише двадцять вісім.
Комментарии