Гетьман Іван Брюховецький першим прибув на Сербинське поле й став на ньому, очікуючи підходу решти своїх полків та війська гетьмана Петра Дорошенка. Останній, пройшовши Говтву та Решетилівку, уздовж ріки Вільхова Говтва рушив у напрямку Диканьки і 17-го червня 1668-го року також вийшов на Сербинське поле й зупинився. Два українських війська розділяла віддаль, як пише Самійло Величко, гін на три, тобто метрів на 700. Між ними посеред поля було узвишшя, яке називали Сербинською могилою, в якій за переказами були поховані загиблі на Сербинському полі 1658-го року серби полковника Івана Сербина.
Наступного дня, тобто 18-го червня, гетьман Петро Дорошенко, взявши тисячу свого війська й свою старшину, став на цьому узвишші й послав звідси до гетьмана Івана Брюховецького свого посланця чином сотника з запрошенням прибути на переговори. Те, що трапилося далі, з різних джерел постає по різному. Але, здається, найдостовірнішим є опис, залишений Самійлом Величком. Це, з одного боку, підтверджується його докладністю і, з другого боку, тим, що Самійло Величко, живучи у Жуках під Полтавою, де він оселився 1708-го року, тобто лише через 40 років після отих трагічних подій, і де писав свій літопис у безпосередній близькості до місця описуваних подій, міг зібрати свідчення очевидців і навіть учасників тих подій. Тож у відповідь на запрошення гетьмана Петра Дорошенка прибути до нього на переговори гетьман Іван Брюховецький чомусь відповів відмовою, запропонувавши, натомість, щоб гетьман Петро Дорошенко сам прийшов до нього. Тоді присланий сотник з супроводжуючими його козаками спробував схопити гетьмана Івана Брюховецького, але на його захист став вірний йому запорозький полковник Іван Чугуй зі своїми козаками, супутник гетьмана ще з часів перед обранням його на Чорній Раді в Ніжині 1663-го року. Зчинилася бійка. Це було в гетьманському наметі. Почувши це, рядове козацтво з війська самого гетьмана Івана Брюховецького повалило гетьманський намет й допомогло посланцям гетьмана Петра Дорошенка схопити свого гетьмана й відвести до підніжжя Сербинської могили, на якій стояв гетьман Петро Дорошенко. Він звернувся до свого суперника, сказавши йому:”Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?” Після цього звелів прикувати гетьмана Івана Брюховецького до гармати, було тоді таке покарання ганьбою, й змахнув рукою. Але козаки, які стояли знизу побіля схопленого гетьмана, недочувши й неправильно зрозумівши цей рух, накинулися на нього й забили, а потім, залишивши мертве тіло голим, відійшли до свого обозу. Вірний полковник Іван Чугуй намагався врятувати гетьмана Івана Брюховецького, але він зі своїми людьми виявився у меньшості й нічого не зміг вдіяти. А гетьман Петро Дорошенко, вибачаючись перед полковником Іваном Чугуєм і військом, казав, що не бажав цієї смерті й не давав розпорядження його убивати.
Як бачимо – знову кровопролиття, братовбивство через амбіції, гонор та заздрощі, тобто, знову спрацювало «прокляття місця».
А в 1709 році, зовсім недалеко від Побиванки, практично на тому самому ж місці сталася чи не найтрагічніша подія в історії України.
6 липня під Полтаву прибуло 70 тисяч добірного царського війська. Шведсько-українського війська було вдвоє менше. 7 липня Петро видав маніфест до своєї армії. У ньому цар звично таврує Мазепу «підлим зрадником», але вже не звинувачує його, як раніше, у зраді на користь Польщі. По суті Петро І визнав, що гетьман, бажаючи «відділити Україну від Росії», прагнув самостійності України — «зробити з неї незалежне князівство і залучити до нього Волинь».
Генеральна битва відбулася восьмого липня. Першими в неї вступили шведи, які о восьмій годині ранку почали наступ на російські редути. Призначений королем головнокомандуючий маршал Ренскіоль не розвинув далі перший, дуже вдалий натиск шведських частин на російське військо. Відкинуті солдати Петра безладно тікали до свого табору. Взагалі перший етап Полтавської битви складався кепсько для Петра І, й він подумував про відступ. Проте виявилося, що Ренскіоль не володів ситуацією, командуючі окремих з'єднань сперечалися між собою під час операції. Через це у шведській армії виникло безладдя, яке перейшло в паніку. Не могло врятувати становища й те, що окремі шведські частини героїчно, відчайдушне, до останнього протистояли наступу царських військ. Велика кількість шведських вояків разом зі своїми генералами й маршалами потрапила в полон.
Битва велася між шведськими і царськими військами. При цьому в царській армії, звичайно ж, були і українці, а саме – козаки Семена Палія. А розстановка козацьких мазепинських сил була така: охороняли шведський обоз між Рибцями та Пушкарівкою; у заключний день битви розміщувалися на лівому крилі шведської армії (саме у безпосередній близькості до Побиванки, де груди в груди зійшлися з козаками Палія ), а частина – в облогових укріпленнях під Полтавою. Отже, знову Побиванка, братовбивство, кровопролиття та фатальні наслідки:
Полтавська катастрофа, з огляду на подальші події та майбутню долю України, була для неї національною трагедією. Полтавська битва стала початком рабства й колоніальної залежності України. Петро І одержимо винищував дощенту все, що стосувалось імені Мазепи і української державності: ліквідація гетьманства і запровадження Малоросійської колегії, розквартирування в Україні 16 кавалерійських полків; безмірна роздача земель царським фаворитам, масове фізичне знищення українського населення у походах і на так званих каральних роботах, наступ на всі сфери українського культурного життя.
Готуючи цю роботу, я перечитав багато історичної, краєзнавчої та художньої літератури. На жаль, у жодному з видань не знайшов і згадки про легенду про братів із Будищ, повідану дітворі в автобусі старим художником. Отож, жодної автентичної згадки про «прокляте місце» побіля Побиванки я не знайшов. Ну то й що? Адже не було і жодних автентичних згадок про Трою, допоки Генріх Шліман її не розкопав. А легенда тому і є видом народної творчості, що її передають покоління з уст в уста.
І ще такий я зробив висновок. Звичайно, прокляте місце на Місяць перенести не можна. Але знаючи про всі події, пов’язані із Побиванкою, мабуть, слід добряче задуматися про вічні цінності: братерство, поступливість, доброзичливість, вірність та незрадливість. Бо коли свій іде убивати, нищити свого, - переможців у тій битві немає: прийде чужий та погріє руки на безголов’ї братів-супротивників.
Легенди Полтавського краю (продовження)
- Информация о материале
- Автор: Сашко Лаврентьєв, 16 років - Полтава, Україна
- Просмотров: 2126
Комментарии