Коли постало питання про яку саме визначну людину Закарпаття я б хотіла розповісти, то першим про кого я подумала, звичайно, був Антон Олексійович Шепа. Я вже зверталися до творчості митця у моїй науково-дослідницькій роботі. Але тоді я описувала не лише його життя та творчість, а й життєві шляхи багатьох інших визначних митців Закарпаття. Але мені хотілося б, як випускниці художньої школи імені Мункачі, щоб про життя заслуженого художника України було відомо більше. Отже, уродженець села Підгоряни Антон Шепа, був п'ятою дитиною в сім'ї простих землеробів. Дитинство було затьмарене втратою матері. Батько майже весь час працював на полі. В пошуках кращою долі для сім'ї, він змушений був поїхати на заробітки до Америки. Фактично вихованням Антона Шепи та його братів і сестер займалася бабуся. Кожен в сім'ї був зайнятий своєю роботою. Старші допомогам обробляти землю, а молодші випасали худобу, інакше вони просто не впоралися б. Здебільшого, у всіх сільських сім'ях була схожа ситуація.
Ще з дитинства був помітний потяг маленького Антона до мистецтва малювання. Випасаючи худобу, він міг малювати на землі будь-яким прутиком, руками. Вдома обмальовував все: обгортки з-під цукерок, будь-який клаптик паперу. Було дуже важко знайти вдома аркуш, на якому можна було б малювати, тому кожен клаптик, того чого знаходив в дитинстві А. Шепа він обмальовував, не залишав пустого місця. Через деякий час він вже не уявляв, як можна жити, без малювання. Воно займало все його дозвілля. Здебільшого митець малював пейзажі. Вдома звичайно, помічали його хист та захоплення малюванням, але не надавали цьому серйозного значення. Проте, про юного художника все ж не забули. Старший брат Антона Шепи, монах Василь подарував йому перші акварельні фарби. Іншим захопленням цієї визначної людини було і є читання. З юних років подобалося навчатися. Незважаючи на те, що він мусів багато працювати з дитинства, допомагати рідним. Антон регулярно відвідував школу, бо був дуже допитливим, спраглим до знань.
Підліткові роки видалися важчими за дитинство, а все через те, що припали на період II Світової війни. Було введено комендантський час, було важко купити одяг, роботи не було, грошей також. Рятувало, хіба що, домашнє господарство. Коли Антону виповнилося 16 років він був мобілізований угорським урядом на копання окопів у горах, біля Бескиду. Це, напевно, були найтяжчі три місяці в житті митця. Це були місяці важкої, безперервної виснажливої праці, постійного голоду, без змоги вмитись. До того ж повинні були терпіти образи та погрози угорських військових. Прикладом не людського відношення до мобілізованих людей, є випадок який стався з одним з односельчан А. Шепи. Німецький офіцер пригостив одного чоловіка своїм пайком. Побачивши, що той їсть , угорський офіцер ногою вибив тарілку з рук бідолахи, і розстріляв його. Почувши стрілянину прийшов той самий німецький офіцер, він вчинив з угорцем так, як той вчинив з селянином. Безглуздість і безповоротність цих вчинків боляче вразила і дуже злякала людей.
Ледь вдалося юному митцю вибратись з лінії фронту. Дістався додому товарним потягом, заховавшись під шаром вугілля. Після війни закінчив Мукачівську школу, і мав сильне бажання здобути вищу освіту. Батько не дуже підтримував синове бажання навчатись, але родичі його переконали в тому, що освіта дужа важлива, вона відкриє його синові багато перспектив.
Поступати Антон поїхав у Львів. Доля здійснила його дитячу мрію, і він поступив в художню академію, на факультет живопису, де провчився 6 років. Побутові умови були важкі, але було сильне бажання вивчитися. Для того, щоб мати хоч якісь гроші на приладдя і життя він вночі розвантажував вагони, а зранку стояв у черзі за буханкою чорного хліба. Важким було поза воєнне життя, і лише люди сильні духом могли витримати таке випробування. По закінченні навчання працював викладачем ужгородського училища прикладного мистецтва. Особисто був знайомий з корифеями закарпатської художньої школи А.М.Ерделі, Й.Й Бокшаєм, яких вважає своїми вчителями. В училищі, в той час, навчалися А.А.Коцка, В.В. Микита. Мабуть, великим був вплив цієї людини на юних учнів. Був одружений з Радою Олександрівною Даскаловою. За фахом дружина Шепи була мистецтвознавцем. Нажаль, кілька років тому вона померла. Подружжя прожило разом 32 роки у любові і злагоді. Мешкали вони у Києві, у будинку, де проживали лише митці. В цей час у нього з'явилося більше змоги малювати. Він часто приїздив додому, бо скучив, за мальовничою природною рідного краю. Малював багато картин. На них найчастіше зображував осінь. Це його улюблена пора року. Став заслуженим художником України.
Свого вчителя учні провідують і досі, серед них Мічка, Аттіла, Кропива, заходять і друзі, телефонують знайомі.
Антон Олексійович Шепа малює і нині. Тепер серед пейзажної тематики з'являється і історична. Він виконує картини на історичну тематику пастеллю, на відміну від пейзажної тематики, яка митцю ввижається масляними фарбами. Але, як і раніше, в дитинстві, обмальовує кожен вільний клаптик паперу.
Внесок Антона Олексійовича у мистецтво Закарпаття, та України важко переоцінити. Його картини змушують нас зупинитися, і здивовано споглядати красу природи, яку ми не завжди помічаємо.
Комментарии