Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності дожливості у автора доступу до мережі "Інтернет".
Яким же дивним і незбагненним був раніше світ, ще як малими були наші дідусі й бабусі. А що вже дізнатися про все хотілося! Отак, було, сидить малий Мишко біля радіоприймача (дядько купив, як їздив в Охтирку) і голову ламає: і як воно люди в ньому поміщаються?.. І крутить його, і вертить, і стукає по ньому, поки не зіштовхне зі столу й розіб'є. Тоді дадуть чортів дід з бабою – і гайда з двору, подалі від неприємностей. Йде, сьорбає, сльози втирає, голова ледве з бур'янів виглядає, лиш рябенька сорочка мелькає, ніби якась пташка пурхає по землі.
– Іване! Іване! – уже кричить під тином сусідського товариша. – Пішли до Ганниної ями! Там учора хлопці гадюк бачили!
Той як тут був. Відчинилася хвіртка, і на вулиці з'явилася спочатку руда Іванова голова, а потім і сам Іван з яблуком у руках. Ще одне протягнув Мишкові.
– Що? Знову від баби попало? – спитав і з хрумкотом відкусив від яблука.
– Ще чого не вистачало! – і щоб змінити тему, швидко додав: – А як мати дізнається, що яблука зеленцем обриваєш?
– Сплюнь! Я рву із самого вершечка, вона погано бачить, то не помітить, – і знову відкусивши, аж очі заплющив, бо оскоминою щелепи звело.
Мишко й собі почав їсти, хоч яблуко справді було кислючим.
– До Ганниної ями ще встигнемо, – із знанням справи сказав Іван. – Ще й биті за неї не раз будемо, як дізнаються, куди нас носило. А ось до клубу ми вже давно намірились іти. То як завтра?
– Йдемо!
– А як баба тебе не пустить? – насмішкувато кинув Іван.
– Не бійся, вона й не знатиме. Скажу, що пішов на завтра трави кролям нарвати.
– Ну дивись, щоб знову не сидів місяць вдома, як того разу, коли в ліс по гільзи ходили.
Хлопці вже давно мріяли потрапити в клуб на кіно. Із заздрістю дивилися вони на дорослих, що двічі на тиждень йшли до сільського клубу, де Мишків дядько працював кіномеханіком. Але ніхто не брав туди шестирічних хлопчаків, бо вважали їх ще надто малими. Та самі хлопці малими себе не вважали. Вони корови пасли біля лісу, ярами й посадками всі сільські околиці обійшли. Правда, після таких походів баба Мишкові доброго прочухана давала, іноді навіть, коли дуже розсердиться, прив'язувала мотузкою в хліві до хвірточки, за якою мирно похрюкував кабанчик, щоб нікуди не втік, доки поратиметься на городі. Та хіба це зупинить, якщо вже точно домовилися з друзякою неодмінно потрапити туди, де крутять кіно…
Сільський клуб був місцем, куди не тільки приходили кіно подивитись, а й обговорити останні новини. Наче вулик, гудів він, коли збиралися селяни переглянути нову кінострічку. І цього вечора все було як завжди. Приїхав на власному «всюдиході» (саме так називав свій трактор дядько Василь) кращий тракторист колгоспу. Прийшов і вічний учень Федя Вельбой, який починав ходити в школу з Івановою тіткою, а закінчував з її братом, який менший від неї на п'ять років. Не забарилася й стара Кабанчиха, яка про приватну власність знала вже в ті далекі часи, бо кожного, хто ближче ніж на десять метрів підходив до її двору, такими прокльонами обсипала, що ходити там, справді, ніхто й не наважувався. Та найбільше здивувало, що двоє найліпших друзів – Сашко Різник і Сашко Бойко – прийшли вдвох. Бо зазвичай приїздив один з них, наприклад, на мотоциклі. А десь хвилин через десять з іншого кінця села вже доносилось:
– Бойко! Бойко! Ти де? – це кричав Різник. – Їдь сюди, я заглох. Чуєш?
А Бойко від клубу:
– Чую! Це ти, Сашко?
– Та я! Давай швидко!
– Зараз буду! – заводив з півоберта мотоцикла і пулею рушав з місця.
А тепер скажіть, будь ласка, навіщо їм тоді потрібні були мобільні телефони?..
Так ось. Коли вже всі посходилися, і дядько Павло, зробивши вигляд, що не помітив, як Мишко з Іваном сховалися на сцені за кулісами, почав крутити кіно, тільки тоді хлопці відчули себе в безпеці. Баба думає, що Мишко траву рве за городами. Іванова мати теж спокійно вправляється по господарству, адже Іван сказав, що йде в гості до бабусі, аби допомогти старенькій. А насправді хлопці сиділи тут і почувалися справжніми героями.
Вони як прикуті дивилися на екран, хоч і бачили все тільки збоку. Кіно було те що треба: про біляків і наших. Коли показували, як червоні йшли в атаку, аж роти порозкривали. Сиділи з розкритими ротами і тоді, коли почули якийсь незнайомий гуркіт з екрану. Він посилювався й наближався. Хлопці не встигли нічого зрозуміти, як на них прямо з білого полотна екрану із-за пригірка вилетів і мчав, посвистуючи в трубу, величезний поїзд з червоною зіркою на паровозі. І раптом Мишко зрозумів: ще секунда-дві – і сталеве чудовисько не залишить від них з Іваном мокрого місця. Як ошпарений скочив він з місця і з криком: «Іване! Рятуйся!» перескочив через друга, схопив його за руку і щодуху побіг з ним через весь зал надвір. Отямився лише тоді, коли зрозумів, що вже не біжить по землі, а з усієї сили теліпає ногами в руках діда, який тримав його за вухо…
А наступного дня баба, йдучи з дому, прив'язала Мишка біля свині. Але яким приємним на цей раз було таке сусідство. Він лежав на соломі й думав про те, як вчасно втік зі сцени, ще й друга врятував… Нічого, це ж перший кіносеанс… Наступного разу вони з Іваном обов'язково підуть в кіно ще раз, але з батьками, щоб, бува, знову чого не трапилося.
Комментарии