Присвячено бібліотекарю Полтавського міського
багатопрофільного ліцею №1
Граїцькій Наталії Михайлівні
Спочатку були Ниви. Золотоокі доньки степових божеств і мозолів селян, вони терпеливо ширилися всепоглинаючими хвилями, – тихо, без зойку – і час із вітром їм помагали, і небо було надто вільним, щоб сумніватися; але Ниви не мали вічності. Надто тривкими були вітри, недостатньо яскравими були золоті їх очі; Ниви підкорилися.
Потім був Світанок. По-едемськи стиглий, ефемерно-смарагдовий, вирощений із сузір'їв у лонах ночі, із арійських троянд зі спраглими росами на пелюстках; він вайлувато, самовпевнено корив собі щоранку Всесвіт (коли Всесвіт ще тримався на черепахах), і руки його холодні пахли свободою й волоссям Аврори. Але Світанок не мав сили. Запахи його танули в кудлатих лапах спеки, роси стікали до сверблячих чорноземів; Світанок підкорився.
А тоді прийшла Любов. Прийшла, оминувши водевілі людських пристрастей і честолюбство яскравих квітів; прийшла, бо знала: лік часу – це лиш вигаданий людьми вектор, якому не коряться вічність і сила, а значить, для Любові не буває ані меридіанів, ані годин, ані кілометрів. І Любов перемогла.
(Відтоді навіть тіні іноді посміхаються)
***
1.
Скажу відверто: у цьому есе я хочу знехтувати патетичною хвалою, безбарвно-багатослівними епітетами й іншими прийомами лестощів; з іншого боку, боязко недооцінити значимість людини, про яку йтиме мова. Адже виступати посередником між читачем і суб'єктом оповіді – значить максимально розкрити світ іншої людини, чого в повній мірі зробити майже неможливо. Справедливо також наперед намітити деяку межу між людиною реальною і людиною описаною – вони разюче різняться, перетинаючись на полюсах особистого бачення автора й фантазії читача, особливо якщо врахувати замкненість простору слова на папері, тож читайте написане нижче з увагою: дійсно-бо, часто нехтуючи дрібницями, опускаємо наріжне.
Усупереч популярній думці, за якою часто камуфлюється банальний стереотип, жінка не є і не може бути символом слабкості. Цікаво, як об'єктивний термін «жінка» набуває спектру абсолютно суб'єктивних трактувань: часто її плутають із поняттям тендітності, іноді неоднозначно слабкість називають «жіночністю». Але, попри усі химерні особливості сучасності, ми не можемо нехтувати безапеляційними доказами: жінка сьогодні не та, якою була раніше, а значить, й образ її логічно мімікрував у достатній і самостійний елемент дійсності. Дивно, але, попри всі демократичні й не зовсім свободи, ми все ще визнаємо жінку як інтелектуала лише декларативно, і я часто ставлю собі питання: якою ж вона має бути?
2.
Від першої зустрічі із Наталією Михайлівною я – можливо, не зовсім яскраво, але достатньо окреслено – пам'ятаю три речі: платиною (бо був осінній захід сонця) налита кімната бібліотеки, рішуча чистота на невеликих столах й усмішка. Тоді, два роки тому, приміщення з купами друкованих мудрощів та безкартинкових монокниг здалося мені зупиненим у часі островом нудності. Певно, це відчуття відоме кожному підлітку: суміш сонливості й утоми. Своєрідний аромат пожовклих від часу й вітру сторінок, звичайно, здавався романтичним, але зовсім не лакомив молоду уяву. Було враження, що у будь-яку хвилину впаде він прямо на голову, і глухо зникне платинове сонце; картина була неймовірна.
Власне, сама Граїцька Наталя Михайлівна книгу не просто поважає; це дещо більше, ніж повага до нематеріального у звичному сенсі. Щось сакральне і непохитне є в ній, якась особлива іскра особливої суміші вічного, вищого над усю порожнисту сонму. У ній побачиш і жар багрянозорих почуттів, і метал широкошумної минувшини, і зміїні докори славних мужів із музейних портретів.
3.
За незначними, навіть напускними винятками, прогулянки горами й дитячі очі несуть у собі щось від весни. Ба, навіть сама весна не така свіжа, як подих молодості. На щастя, люди цінують мури власного авторства дужче за природні, але якщо Бог й існує, то Його рука неодмінно торкалася лиця дитини й гори.
Не так давно я бачила нагороди Наталі Михайлівни – численні відзнаки різних рангів (від державних до Червоного Хреста), і мушу визнати, що нікельованих/латунних відтінків стереометричні вироби говорять значно більш блякло від побаченого навіч. Пам'ятаю, як ходили в лікарню до онкохворих дітей (їх лиця Бог, певно, торкнув із особливим натиском, і, в якомусь сенсі, вони живуть і жертвами, і сміливцями). Це була зустріч із передчасними сутінками в ще юних головах. Ірида творить веселку не тільки в небі, а й в очах мрійників; тільки лікарня зовсім не схожа на Олімп.
4.
У книжках п'ятдесятилітнього гарту дуже мало картинок – одна-дві на чотириста жовтооких сторінок. Уже задовго до картинки ти чекаєш, хочеш читати швидше, пальцями вимірюєш відстань до бажаного малюнку – і, що найдивніше, зазвичай вони, ті шедеври, далеко не живописні і змальовують геть не найважливіший момент літературного твору. Та ти чекаєш їх, бо на них зображена ідеальна секунда, коли кожен предмет, кожен м'яз, подих вітру і вектор погляду на своїх місцях. У житті так само: якщо не бачив ідеальних моментів, то жив уполовину.
Із усіх шести відчуттів зір – найпарадоксальніший. Людське око завжди слідкує за світом, завжди вишукує той самий момент. Око – головний мисливець на естетику. Наталя Михайлівна (як я підозрюю і майже стверджую) естетику бачить у тому реальному, що ми називаємо буденним. Зіниці, на жаль, пам'яті не мають – зате фотоапарат має. Світлини – свідки одномоментної ідеалі.
5.
Я й гадки не маю, яке за мить прийде майбутнє. Часом втрачаєш насолоду від метафори, рідних запахів, сліду вранішнього сонця на руках. Часом боротьба стає нудною, кохання – злісним, і червоне плететься в чорне.
Безумовно, майбутнє не належить нікому – на відміну від минулого. І жінка в тому майбутньому теж не належить жінці минулій. Якби світ вважався морем, вона була б у ньому найблакитнішою, найгучнішою хвилею, як і все достатнє й завершене.
І як добре, що людство йде до жінки, прикрашеної не бутафорними аплікаціями, а живим, невичерпним інтелектом.
***
Бузковий пух літає світом і ллється із очей закоханих у життя.
Дитинноокі хмари – о, я знаю, що ви діти! – прийняли Любов у пасма крученого колосся, і з тих часів тягнемося ми до неба, і небо світить нам лазур'ю. Та навіть там, у жарі аквамаринових кольорів, Їй, всевишній, було тісно, душно, спрагло. Любов відняла від біло-золотої коси найкраще пасмо, налила своїм єством і пустила на далеку землю.
(Бо живе вона в небі й у жінці).
