Розташовано адміном МАЛіЖ на прохання літстудії «Перевесло»
Боріться за думки й серце вихованця
В. Сухомлинський
Грань між загальним і особливим надзвичайно тонка. Та, мабуть, у її пошуку й криється недосяжна істина Людини. Того, хто не лишає давно відомі постулати на хідниках минулого, а завжди змушує їх мигтіти в калейдоскопі еволюції.
Рушій нашої індивідуальності – це лише власний вибір. То як не схибити в пошуках, розпізнати ту невловиму грань? Треба стати втіленням ширших і глибших начал. Зуміти вивершити мелодію із дисонансу голосів усередині себе. Вчасно стати творцем.
Ті, чиї імена й вчинки досі лунають з-поміж усіх земних біографій, завжди мали жагу до вдосконалення. У зенітах їхніх душ незмінно на сторожі стоять прості істини. Ті, кого звемо світочами, ніколи не боялись бути відкривачами, новаторами. А може, і героями. Бо ним стає не лише рятівник, а й творець.
У 2009 році вперше нагороду «Герой України» було присвоєно вчителю. Людині, чиє ім'я учні не зможуть називати без трепету й вдячності, без щемливого суму й радості від того, що колись доля дала можливість прислухатися до її слів. Людині, яка в очах дітей «читає прийдешнє» й не помиляється. Її ім'я – Тетяна Іванівна Балагура. Учитель української мови й літератури, «обраниця його величності Таланту».
Мудрий педагог ніколи не вестиме тебе за собою, ніколи не обиратиме за тебе життєву путь. Натомість навчить бачити, прислухатися, шукати дороговкази навіть у недопалках віри. Містке, вагоме і в той же час доступне Слово витіснить за обрії буденності всі сумніви й учень знатиме: головне в житті – бути Людиною.
Перед учителем малих завдань не існує: має бути всім і всюди. Т.І. Балагура зуміла створити симбіоз логіки й творчості, скурпульозності й поривів натхнення, стати майстром своєї справи й щодня освідчуватися в коханні улюбленій професії. Секретів шукати не слід… Ця людина сміливо зізнається: «Я – semper tiro». А значить, готова розчути вібруючий голос знання. Зазирати в майбутнє ще позавчора, вбачаючи його обриси в очах натхненних, невтомних, залюблених у життя… Може, тому й дивляться учні так захоплено. Краса цієї людини – у вишуканій простоті. У проникливому погляді, вагомішому за промовисті слова.
«І хто ми є? Усі усім мільйони. А хтось комусь однісінький-один» (Ліна Костенко). І для того, щоб стати взірцем, треба вміти самому шукати ключики до душ вихованців, аби мати право боротися за їхні думки. Т.Балагурі вдається перетворити ці пошуки на мистецтво. Промовистим свідченням цього є більше ніж 60 учнів, які, натхенні й упевнені, торують стежки викладацької діяльності, журналістики. «Треба жити хоча б заради цього», - часто зізнається Тетяна Іванівна.
«Прикро, коли на роботу приходить не обдарований учитель, а байдужий заробітчанин, який тримається за години й не дбає про рівень уроків, думаючи лише про те, як заробити копійку, де взяти город, що на ньому посадити, як уберегти вирощене, - вважає Тетяна Іванівна Балагура. - Учитель майбутнього – це аж ніяк не фермер, а науковець, творець, мислитель і поет, майстер і оригінал, ерудит і бібліофіл».
А назвімо звичайний урок сповіддю... Чи можливо таке взагалі? Саме так й охарактеризували б учні уроки літератури в ліцеї, де викладає Тетяна Іванівна. Під час них оживають голоси письменників із їхнім болем і гармонією, почуття дітей, мудрість
Слова Учителя. «Моя душа – храм чи купа цегли?» Такі уроки-диспути позбавляють від надокучливих клішованих форм мислення, прибирають бар'єр учень – учитель. І тоді стає зрозуміло: як важливо хоча б іноді говорити про суттєве… Адже порожні речі лишають байдужими, не викликаючи навіть огиди чи критики.
Т
етяна Іванівна Балагура знає, що життя не підпорядковується сухим алгоритмам. Воно гнучке, плинне, кострубате й контрастне. А що, як не поезія й проза дасть можливість стати мудрим, аби, розпізнавши труднощі, відвести їх подалі від своєї долі. Життєствердні компетенції порушуються на уроках із метою дати змогу учням пізнавати недосконалість, вічну красу в усій її невибагливій мірі. Адже хто знає, сильветки яких обставин бродитимуть за нами тінями в майбутті? Чи не понишпорить доля закутками душ, змусивши одягати личини?
Перевернувши уявлення про ординарні речі, Тетяна Іванівна вчить не дивитись, а бачити. Говорити про красу. Відчувати її. Сповнені шукань учні підхоплюють запал і енергетичний стимул учителя. І тоді день уже лунає для них фокстротними мотивами, сміливець стає феніксом, а листок, що падає з гілки - підбитим літачком.
У сучасному суспільстві людей часто охоплює апатія до того, що відбувається навколо. Така індиферентність не дає змоги розвиватися. Але уявіть собі, що вам дали завдання написати шедевр за однією лише назвою – «А». Тут і починається творчий пошук. Так і відкривається особистість. Необмеженість, позбавлена фабричності й скутості тема розвиває уміння знайти півхвилини на роздуми, навіть коли все навколо гримить, грохоче, кричить еволюцією.
Тетяна Іванівна доводить, що розуміти неоднозначну й глибоку поезію може кожен. Відчувши душу автора, учень здатен чути звук ледь тривкого коливання морської гладі в погожий день, розпечену сонцем любов… Бачити, як із древніх глибин виривається прозоре, нетлінне майбуття.
Прагматична, неповторна, не схожа ні на кого й щаслива людина, яка вміє вдосконалювати строфи буденності, роблячи все з любов'ю – Тетяна Іванівна Балагура. Та грань між загальним і унікальним – серпанок її душі. Чому так хочеться говорити про таких людей, як не тому, що вони перетворюють часом сліпі шукання у звучний ритм життя?..
Під небом зрошених мудрим учителем ідеалів палатиме блаватами ще не одне покоління, не вицвітаючи в мріях. Тому нехай пружний голос прийдешнього стане трикрапкою…
