Розташовано адміном МАЛіЖ на прохання керівника літстудії «Перевесло» Тетяни Балагури
Смутні тополі чи рум'яні від сонячної ласки калини? Під ясеном народжуючись, возвеличуються зірки над всесвітнім овидом. Та здебільшого на талант покладено й тягар, що обважіло додолу хилить. Та лиш мужні зможуть витримати важіль заздрості, несприйняття та відчуженості. Чи зуміла родина Білокурів вчасно зупинитися, щоб не сконала іскра таланту й талану їхнього дитяти?
Ще змалку Катерина відкривала ключем двері до зображення фарбою на полотні глибокої істини природи. Вона зверталася до небесного світила по-іншому: від рослин, що буяли навколо хати, у полі, на городі. Погляд мала променисто живий та зелений, він давав снаги розуміння довкілля. Полохані незвичайністю та сяйвом люди скніли, породжуючи мораль череди, навіюючи батькам непорозуміння з донькою.
Безліч нарікань на невлаштованість майбутнього сімейного життя, на нікому не потрібний розвиток особистості, неможливість навчання, постійні заборони книги як засмучували, так і гартували: «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..». Та Катерина знову брала вуглину, вимальовувала обриси птиць, що зліталися до уяви та виспівували підбадьорливо...
Дівчину наділили небесним хистом! То хіба родина має відбирати його? Здається, хотіли чистого, «щасливого» рутинного життя, та, утім, топталися по душі й по розуму. Намагалися навернути подалі від янгола, який надихав малювати серцем, навчатися в Миргородському художньо-керамічному, а згодом у Київському театральному технікумах. Але скрізь відмовляли: не мала ж середньої освіти. Таланту бачити не хотіли… Чи не могли?
Та зупиніться! Це доля народу! Його нова свідомість, світобачення та дух мистецтва. Що робиться? Убиваєте?! Та ж вона – жар-птиця талановитої родини України. Її картини вражають та ваблять поєднанням різносезонності квітів на полотні, дивом та вмінням чекати пори, в яку народжується той самий пуп'янок, що прокидається навесні, або ж квітка, що розгортає пелюстки посеред літа.
Поза тим Катерина лиш ховала пензлі до шухляди, щоб мати не набила. Дівчина навіть подалася до холодної річки, щоб довести рішучість дій та бажання жити й на полотнах. І виборола-таки право малювати! Катерина самотужки опанувала таїни мистецьких секретів: навчилася ґрунтувати полотно, малювати без ескізів та контуру. Зуміла… Але скільки часу згаяла…
Одного разу почула Катерина по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко та надіслала їй натхненного листа. Майстриня, немов дитина, просила вибачення за коми та крапки, адже не знала, де ставити ті знаки, та намалювала їх у кошику поруч.
Вражена співачка серцем відчула споріднений талант та змусила всю Полтаву говорити про дивовижні картини. Через декілька років живописні роботи побачать світ, та не сама Катря Білокур. Залишатиметься вдома, голодна, холодна, бо ніхто не допоможе хворій нарубати дров… Тож відро з водою в хаті часто вкривалося кригою…
Але художниця завжди жила з високим та яскравим вогнем у серці та жагою до малювання. «Наївне мистецтво» побутувало поруч з нею, давало кисень, спраглим на який Катерина була з того часу, як вільно могла писати картини. Вражений Пабло Пікассо зауважив: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Та чи втілено українцями цей заклик? Чи залишився він німим нагадуванням, що цінуємо, коли втрачаємо?..
Чи варте уваги життя людське? Так, адже саме особистості, які змінюють край, покоління, крутять колесо історії. І в брукованих містах народжуються генії, і під сивими ясенами, і в сільських хатах під солом'яними стріхами. Не прогледіти б їх, не втратити…
