...Я вперше стала, здається, на самостійну стежину ЖИТТЯ...
…Я вже не тиха, але й не шалена,
Не мандрівник, але донька доріг.
Мене торкнулась Доля – і вже сцена,
Життя арена і буття поріг.
Я йшла недовго, не шукала Долі -
Сама мене, як страдниця, знайшла.
Я не артистка зіграної ролі,
Та сліпо Долі вірила… і йшла.
Ішла туди, куди вела дорога,
Пророслим терням ноги колючи,
Десь – обіймала зболена тривога,
Десь – серце билось в джерелі-ключі.
Я спотикалась й падала в знемозі,
Я лляла сльози, бо ж у грі – обман…
І враз, вже на протореній дорозі,
Як марево, розвіявся туман.
Я ж не самітна, я – донька народу,
Гаряча плоть його пульсує і в мені,
Я увібрала кров його і вроду,
Історія століть його - в мені.
Я п'ю з джерел напій його трункий,
Я чую битви гук і сміх лункий,
В його піснях – і голос мій дзвінкий,
В його віках – і вік мій молодий.
…А голос верта у дитинство… і я вже…
«Я Хуха, Хуха, Хуха,
Я – Хуха-моховинка,
Мене завжди впізнає
Людина і тваринка.
Та тільки добрі люди,
В яких ласкаве серце,
Побачать мене всюди –
У лісі, при озерці…
А одяг мій залежить,
Від листя, від травички:
То жовта, то зелена,
То кольору водички.
Мені листочки клена
Багрянцем вкрили щічки,
У хвою одягнули
Сестрички - дві смерічки…»
…Казка не закінчується – вона знову веде мене в безжурне
дитинство…
«…З казкової, чудової країни
Я завітала, друзі, в оцей зал.
На сторінках казок моя родина,
Й мене чекає не один ще бал.
Я – Попелюшка, я кохати вмію,
А це – найкраще в світі почуття.
Про руку принца я давно вже мрію,
Не мислю вже без нього я життя.
І добра Фея, й білі голубочки
Мені на крилах щастя принесуть,
А голосисті, срібнії дзвіночки
В життя казкове мій озвучать путь.
Мій черевичок у святковій залі
Прекрасний принц, без сумніву, - знайде!
Й відкриються мені далекі далі,
Куди мене за руку поведе».
…Згасає ранок дитинства, і зорить щось нове, незвідане… зорять
ЙОГО очі…
Це вже не дружба – це уже кохання,
Прийшло миттєво, наче уві сні.
Воно – як птиця, що стрічає ранок,
Що там десь бовваніє вдалині…
І я – лебідка, що співає тужно,
А він – орел, що вище хмар зліта.
«Чи ж може бути поміж нами дружба?» -
Сама себе, ридаючи, пита.
Та падав він – і я його тримала,
Складала крила я – і він мене ловив.
Тож ніби й пара – але і не пара.
…Куди мене, мій спогаде, зманив?
…Але і це, здається, залишилось десь далеко, в минулому…
…А дороги спливають якось тужно, таємно,
І веде мене Доля вже з дитинства буття
Ще в якесь невідоме, незриме, таємне,
Але вже в самостійне, доросле життя.
Ще зоріє мені тиха мамина ласка,
Татусеві долоні тепло віддають,
Й тиха, сива бабусина казка
Зігріває добром мою зболену путь.
***
«…Підбіжи, зайчатко, підбіжи до мене,
Обніми, вербичко, листячком зеленим,
Поцілуй, промінчику, лагідно у щічку,
Покупай у хвилечках, Доле моя, річко!..»
***
…Двічі в одну річку не ввійти –
Але я в минуле повертаю,
У далекі, зболені світи.
Що там жде мене – іще не знаю.
А вони, світи ці сивочолі,
Мудреці, що й незрячим осяюють путь,
Доторкнулись моєї, ще юної долі,
І кудись уже кличуть, кудись вже ведуть.
…Генетична пам'ять моя лине в ІСТОРІЮ…
Гірко-гірко котиться сльоза,
Пеленою туги застилає:
Роксолан увічнена краса
Ніби лезом, юну душу крає.
Що ж краса, коли немає долі?
Що ж багатство, як нема рідні?
Туга, біль – усі жіночі болі
Сповідаються з віків мені.
***
Вже з куряви доріг стражденна Катерина
В німій спокуті руки підійма.
Навколо – сонце, ясна, тиха днина,
Але й пітьма, беззоряна пітьма.
Жінок Недоля, страдниця святенна,
Благає ДОЛІ з глибини століть,
В журбі німій, в тривозі незбагненній
Як вічний БІЛЬ, як вічний СУМ, стоїть.
***
…Розпанахало НЕБО єство блискавиць,
Посивіли світанків розсипані роси,
Голосіння-молитви вкраїнок-вдовиць,
І розлукою-вітром заплутані коси…
А мріяли ж лебідками злітати,
З орлами мужніми ділити синю вись,
І про садок – отой, вишневий, коло хати,
Що оспівав його Тарас колись!
…А що ж моя ДОЛЯ-дорога?..
Ой дорого моя неторована,
Ой ти доле моя нецілована,
Не сполохана казкою,
Ніжно всипана ласкою..!
Біль і тугу візьму – у Шевченка,
Материнства красу – у Довженка,
У Сосюри - позичу я ніжності,
У Петренка – найвищої вірності.
Я вклонюся іконно вкраїнці –
Мудрій, гордій, нескореній жінці:
Не елейною сплину сльозою –
Упаду кришталево росою,
Злину гордо увись Чураївною,
Стану Мавкою я чи Царівною:
Бо ж зневіри струна обірвалася,
Бо ВКРАЇНКА в мені обізвалася!
Комментарии
Вася Малишка