Я ДИВЛЮСЬ У ВІКНО
Я дивлюсь у вікно,
Я чекаю дощу,
І всього, що роблю
Я собі не прощу.
Я дивлюсь у вікно,
Я чекаю тебе,
І не знаю чому
Я так мучу себе.
Я дивлюсь у вікно,
Я чекаю зими,
І страждаю тому,
Що зустрілися ми.
Я дивлюсь у вікно,
Я молю небеса,
Але навіть вони
Не творять чудеса.
Я дивлюсь у вікно,
Я чекаю дощу,
І марнота це все...
Я собі не прощу.
СТЕЖКА
Тьмяніє сонце, згасають зорі,
Лиш синій місяць пливе над морем.
Самотня стежка веде у небо,
По ній ідеш ти – просто так треба.
Ідеш далеко у сині хмари,
Поруч кружляють ночей примари.
Шукаєш вихід, та все це марно,
Нема спасіння у небі хмарнім.
І сльози ллються в росу квіткову,
Чекаєш дива ти знову й знову.
Остання стежка веде у небо,
По ній ідеш ти – просто так треба.
***
У темних будинках,
Між шелестом листя
Тебе вже немає,
Ти йдеш назавжди.
Зникаєш далеко
І навіть лелеки
В високому небі
Не скажуть, де ти.
Така, видно, доля
Й ніяк не змінити
Життя це жорстоке,
Прекрасне, нудне.
Одне нам дано лиш –
Життя це прожити
Й хай буде, що буде,
Усе це мине...
МАЛИНОВЕ ВАРЕННЯ
Писати про кохання я не буду,
Набридло вже, та й нікого любить.
Я напишу про мить, яку ніколи не забуду
Й про те, що нас усіх в серцях болить.
Про те, що нас тривожить серед ночі,
Про те, що все на світі не просте.
Життя – на що ми закриваємо очі,
Воно ж як квітка, втопчеш – не зросте!
Про все, лиш не забракнуло б натхнення,
Про все, що я хотіла б розказати.
І навіть про малинове варення
Яке я ще не вмію готувати.
Про все... чи то сумне, чи то веселе.
Про все з чого складається життя.
Писати, не проспати, моя доле...
Й дізнатись в чому сенс мого буття.
Якби ж покинути думки усі ці
І сісти відпочити хоч на мить.
І раптом опинитися у світі,
Де зло давно навічно спить.
Якби ж потрапити, де дні прекрасні,
Веcелі, незабутні і прості.
Туди, де щастя запалилось й вже не згасне,
Туди, де зорі в небі сяють золоті.
СЬОГОДНІ
Сьогодні навівали сум
Дерева, хмари, листя, зорі.
Я позбувалась смутних дум,
А хвилі бушували в морі.
Сьогодні плакала одна
Самотня, зморена... без тебе.
У відповідь лиш тиша
Й лелеки, що летіли в небі.
Сьогодні мала я тобі
Ой стільки всього розказати!
Нема кінця моїй журбі
І хочеться кудись тікати.
Сьогодні мрію, як завжди,
Знайомий голос твій почути.
Я хочу бути там, де ти,
І про весь біль в душі забути.
Сьогодні було сумно так –
Не вмію жити я, та треба...
Я позбувалась дня атак,
Не вмію жити я без тебе.
ПРОЩАЙ
Іди... ніхто нічого не помітить...
Іди... на мертвих вулицях зима.
Вночі... лиш темінь, й місяць ледве світить...
Не світить сонце, казки більш нема...
Зникай... тихенько, несподівано, назавжди...
Зникай... прошу тебе, з цього життя зникай.
Я думала, а виявляється – неправда.
Усе життя – обман, ну і нехай!
Забудь. Все, що було давно – минуло.
Стирає пам’ять нам безжальний час...
Забудь... ніби зими холодної й не було.
Не було світу, і не було нас...
Прощай... і сотні недописаних рядків ще...
Закинутих думками в небуття...
Можливо, так все буде навіть краще.
Можливо, не для цього нам життя...
Я ПАМ’ЯТАЮ
Я пам’ятаю – ми були.
Я озираюсь – нас немає.
Ми так далеко забрели...
Тепер кричу, тебе гукаю.
Я пам’ятаю – ми разом.
Я озираюсь – ми окремо.
Давно написано пером,
Що ми ніщо не повернемо.
Я пам’ятаю – ми колись.
Та зараз нас уже немає...
Я пам’ятаю – ми були.
Я пам’ятаю... забуваю...
ВЧОРА
Вчора уже не вернеться.
Вчора – це вже назавжди.
Вчора – біль нашого серця.
Вчора зітре всі сліди.
Вчора уже недосяжне.
Вчора давно вже пройшло.
Вчора – це часу діагноз.
Вчора далеко втекло.
Вчора чекати не стало,
І полетіло кудись.
Вчора іще не настало.
Може настане колись.
Вчора – біль нашого серця.
Вчора зітре всі сліди.
Вчора уже не вернеться.
Вчора – це вже назавжди!
РОЗДОРІЖЖЯ
І хто ти такий?
Лиш натхнення, не більше.
Про тебе так легко писати вірші.
Час змінює світ наш на краще, й на гірше.
Час змінює барви моєї душі.
А я хто така?
Я лиш тінь на асфальті.
Так важко мене в інших тінях знайти.
Й можливо, слова мене твої не варті.
Й можливо, що ти – уже зовсім не ти.
То хто ми все ж, хто ми?
Питання звучить лиш...
А відповідь нам не дізнатись ніяк.
І серце болить від безсилля і втоми.
Усе вже здається, усе це не так.
Ще днів двісті-триста, і на роздоріжжі
Знесилено скажемо тихе "прощай".
Можливо, так краще,
Можливо, ми різні.
Назавжди підемо ми, ну і нехай.
ДАВАЙ СВАРИТИСЬ
Нам ні про що поговорить – давай сваритись!
Інакше не почуємось ніяк.
Ти знаєш, я не хочу з цим миритись.
Ти знаєш, я скучаю, як-не-як.
Нам ні про що вже навіть посидіти.
І я ненавиджу цю кляту тишу сумну.
Ти кажеш: "Живи, радій!". Чому радіти?!
Знайди мені причину, хоч одну.
Вже ніч. І темно так надворі.
Коти й собаки думають миритись.
А ми з тобою досі не говорим.
Нам ні про що поговорить – давай сваритись!
В ІНТЕРНЕТІ
В Інтернеті нема що шукати,
В Інтернеті уже не цікаво.
В Інтернеті одні тільки мати,
Присмак гірко-гарячої кави.
В Інтернеті нема що робити,
В Інтернеті не думають люди.
В Інтернеті лиш байдики бити,
І не думати, ЩО далі буде.
В Інтернеті не спокій, а битви.
Мир ніхто не схотів вибирати.
В Інтернеті замучились жити.
В Інтернеті вже хочуть вмирати.
***
Прийшовши нізвідки,
Ми прийшли в нікуди.
Світ пустий, нема нічого,
Крім життя малого мого.
Я бачу все і знаю,
Шматок надії маю.
Знаю, що хочу, а маю, що є.
Це все тільки моє,
Нікому не дам.
Та багато хто був уже там,
Звідки прийшли ми,
І куди ми підемо
З цим останнім дощем.
***
«Час – найкращий лікар» - кажуть люди
Час усе лікує, час зціляє.
Та для серця, де тебе не буде,
Жодних ліків не було й немає.
Бо щоразу болем озветься
Висічене слово: «Я КОХАЮ!»
У моєму трепетному серці…
Але я тебе вже забуваю.
Ти чужим, далеким став для мене,
І тепер в житті моєму не існуєш…
Але часом серденько шалено
Плаче й тужить, хоча ти не чуєш.
***
Сірими днями життя пролітає,
Білими хмарами, літніми зливами.
Вітром, сніжницями, сонячним краєм,
Зорями, квітом, птахами щасливими.
Ніжним туманом, моїми слізьми,
Росами, травами, смугами райдуги.
Ми тоді жили… Чи то були ми?
Може, не ми? Чи шлях свій віднайдемо?
Я не сама. Я живу. Я лечу
В небо, до зір полечу, птахом стану я
Там, поміж хмар до землі прокричу:
«Я не сама! Я ще буду КОХАНОЮ!»
***
Танцювала осінь своє танго,
Прощаючись пішла за літом.
Майнула враз багряним вальсом,
Залишила замерзлі квіти.
Відтанцювала ніч безжальну румбу,
Аж місяць в трави заховався.
І може, стало трохи сумно.
Та новий день вже розпочався.
Зима прийшла із новим танцем.
Чомусь так холодно мені,
Мороз й заметіль сплелися у самбі.
І знову змерзлі квіти на землі.
***
Давно забуті світом, як і ми,
Вони не бачили нічого окрім неба.
Закинуті і вигнані людьми,
а їм лише любові було треба.
Краплину щастя і нічого більш.
Можливо, буде важко пояснити.
Та думи вже складаються у вірш
І ми живемо, лиш би жити.
І гори, і рівнини, і моря...
Коли заплачуть смертю ставши.
Заплаче небо, згасне ж бо зоря.
Підем на дно, своє життя віддавши.
