Світку милий! Двадцять перше століття надворі,
А ще й досі нас залишають в будинку без світла...
Нехай буде, коли б не залишили в полі
Бідних й босих, благаючих радості жити...
Теплий сніг, ще тепліший за серця коханих,
Зігріває, бо важко чекати тепла від людей;
І так складно буває тягнути ті сани,
Що завалені щиро словами із повістей...
Холоднішають руки, і серце заковує біль,
Невблаганно сніжинками падає з неба печаль,
І хотілося б крикнути: "Ти не йди! Не посмій!"
Та хіба хто почує той бідний душевний рояль???
Не страшна та негода. Уже двадцять перший вік,
Хай без світла в будинку. І хай зацвітуть спориші...
Ти ніколи не думала, чи отой чоловік
Принесе комусь щастя, не маючи світла в душі?.. Світку милий...
Світку милий...
- Информация о материале
- Просмотров: 711
Комментарии
Твоя поезія, мов дзвін, б'є на сполох. Класний вірш, Аня!