1.
Ти – Муза всім поетам й тим, хто в пензлі,
Чи в струнах ясність твою вихваляють,
Аж розум їх затьмарює, та потім
До тебе всі вони звикають.
Приходиш раптом ти, як мила пані,
Що кучері на груди їй спадають
Русяво-жовті – це ще від природи,
З'явитися якій тепер звеліла!
Я чула, що колись ти світ врятуєш,
Що ти прекрасна, дії твої справедливі!
Мабуть, чогось я ще не розумію,
Як той Нарцис, що був, захоплений, втопився!
О, засвіти на небі місяць бездоганний,
Щоб шлях побачила важкий, де здавна йду я!
Ти душу зробиш прекрасною, як небо,
Бо здавна ще живеш у величі мистецтва!
Візьму я глечик із водою дощовою,
І підіймусь до тебе по веселці!
Красо, моїй уяві недосяжна,
Що надаєш природі барвів ясних!
Та, все-ж, ти в ній, в природі неймовірна!
Тебе знаходжу в шелесті предивнім,
В задумі сонця, у дощах холодних,
У птахах, співом що прекрасні!
Вони звіщають про прихід до мене твій
Й сонетів чар присвячують для тебе:
Це ж ти барвистість крил їх зберігаєш,
Хоч пір'я їхнє під дощами мокне!
2.
У книгах, у романах п'ятитомних
Бажали тебе якось оспівати,
Та загубили десь у перших ще сторінках,
А решта тисячі були лише словами!
Ті перші сторінки! А, може, хтось
Тебе і не губив, а ніс аж до кінцівки?
Красо чудова, неосяжна розуму моєму!
Не знаю я тебе – не знаю я нічого!
То хто ти є? А птахи не замовкають...
І дощ холодний, у задумі сонце...
Чому ж бо над тобою, Велемудра,
Філософи віками голови ламають?
О, розуму відкрий же таємницю!
Я обіцяю берегти її від світу,
Який за мить її розтопче і сплюндрує.
3.
Дозволь, я відірву натхненний пензель,
Яким я славила тебе, поетів Музо!
Не загубила, вірю, у рядках ще перших
Твій дух могутній, що каміння може розколоти!
Я зійду аж до тебе по веселці,
За світлом в темряві ітиму,
І крізь дощі холодні, і пташок сонети,
Що у природі досі ще не вмовкли!
Комментарии
Над структурою,як на мене, варто ще попрацювати.