О, сину милий викоханий мій,
Моя мала беззахисна дитино,
Що голову підносить гордо
І завжди рівну має спину,
Все знаєш про Карпати сиві
І чуєш як шумить Дністер,
Як Чорне море котить хвилі...
Відрікся ж ти мене чому тепер?
Любив по росяних полях блукати,
Конвалії збирати вранці білі-білі,
Робити іграшки із тиса і калини.
Де ж тепер руки твої вмілі?
Кохався ти у мові українській;
ТВОЯ земля красунями багата.
Чому у жони взяв американку,
Заморські звички і японську хату?
З пшениці люди хліб леліють.
ТИ хлібу дав найвищу почесть.
Чому ж тоді лани де жито сіють,
Поля й луги минають наче пошесть ?
ТВОЇ діди татар і німців проганяли,
Євреїв хитрих мали звичку оминати.
Тепер же край де вони проживали
За безцінь ворогам хочеш продати?
Колись шукав ти папороті цвіту,
Співав пісень про свою Батьківщину.
Чому тепер же твої рідні діти
Вкраїнця не вважають за людину ?
Та знаєш,сину блудний, що повім?
Сердитися на тебе я не хочу,
Бо лють моя -- травневий грім.
Пересторогу лише дам охоче :
Хто рідну теплу землю забуває,
Як птах, летить у чужий край,
Спокою знай його душа не має,
Ніколи не потрапить вона в рай!
***
Колись і я тримала спину прямо
І підносила гордо голову свою.
Тепер же я -- всіма забута Україна
На місяць вию з горя та жалю...
Комментарии