Василь та Ганна Тінські жили на околиці маленького сільця, під самим вершечком гори. Всі п'ятеро їхніх дітей повиростали і, як кажуть, порозліталися з батьківського гнізда по світу. Бо що тут залишатися, у цім суворім краю, де пісна земля родить лише картоплю. Ні садів тобі, ні виноградів.
– А робити треба, як дурному, – не раз сердито спльовував Василь. – А що з того маєме? Правду кажуть, що туйки легко дихати, та тяжко жити.
– Ще й ні заводів поблизу, ані фабрик, де б копійку якусь заробити, – підтримувала його дружина.
– Тому вся молодь з села тікає, як чорт від ладану, – додавав чоловік.
– Всі й утекти не можуть, – зітхала дружина. – На кого сесі гори лишать?
– Не пропадуть вони без людей, не бійся, – одповідав на те Василь.
– Не пропадуть то не пропадуть, айбо люди, які туйки виросли, без гір можуть пропасти...
Не думала, не гадала жінка, що велика і свята правда таїться в її словах. Адже ми не вдумуємося у глибинну суть мовленого нами. А слово ж має величезну енергетичну силу. Вимовлене слово не зникає у просторі. Воно – вічне. Як і душа. А люди так часто граються словами, як дитинка – гострим ножем, яким може себе поранити...
Особливу надію мали старенькі на наймолодшу свою донечку, вродливицю-мізинчика Галинку, що біля них залишиться, їхню старість догляне. Та й вона, з дитинства слухняна і добра, згодна була з цим. Їй шкода було батька-матір на самотині полишати.
Усіх своїх п'ятьох діточок любили, але Галинку... Вона була для них надією, вірою і любов'ю.
– Вийдеш заміж, діточок тобі поможемо виняньчити, – казала найрідніша.
– Ачей будь-хто піде на готовоє хазяйство. Ні будуватися не треба, бо хата нова, і дві стайні для худоби. Ділянка файна. Поруч – ліс, косовиця, толока. Вода кринична – золото. Садок. Живи, помалу роби і Бога хвали, – казав і батько.
Але люди планують одне, а Всевишній – інше.
Тільки закінчила Галинка середню школу, та й махнула у Київську область в гості до старшої сестри, до Софії, яка там, будучи на заробітках, вийшла заміж і жила собі поживала. Та й познайомилася юна горянка з рідним братом Софіїного чоловіка, з Романом. Він був просто зачарований і таку красу випустити з рук уже не міг. Одружилися і почали жити в нього. Двоє діточок приніс їм лелека. Раз у рік чи два навідувалися дочки у зелен-гори до батьків, які ще, слава Богу, трималися. Косили, копали, худобу тримали, свині. Вони і в пенсійні свої роки не могли без роботи.
Не мали Тінські великої жури з своєї самотності.
– Господи, – казала Ганна. – Коби дітям добре, а нам уже як буде. Ми своє прожили...
І в цих її словах теж говорила доля.
Одної літньої днини до їхньої хати якось гірко й важко переступив поріг сільський листоноша Ілько Рипта.
– Ачей приніс письмо від когось з дітей? – спитала його господиня. Її жваві, веселі очі спинилися на прийшлому. – Ми все раді добрим вістям і добрим людям, ха-ха-ха. – Її здоровий сміх, який буває тільки у задоволених життям верховинок, задзвенів у хаті. Жінка була повна радості. Бог перед горем завжди дає нарадуватися людині.
– Та приніс, – якось неохоче мовив, присідаючи на дерев'яну лавицю. – Айбо раз кажіть, як ся маєте?
Рипта хотів віддалити від них хоч на якусь мить жахливу новину.
– Маємося, – зітхнув Тінський. – А що вже нам? Пенсію дають. У колгоз, як колись, ніхто не жене, бо розпався. Живи у своє задоволення. Коби лише здоровля. А його якраз і неє..
І почав розповідати, як його болять ноги, крутять ночами, що заснути не може.
– Но та давай уже письмо, давай, – не заспокоювалася жінка. – Василю, чого сидиш, як туман (з наголосом на першому складі). Налий чоловікові децу, що так високо до нашої хижі піднявся, аби письмо принести.
Чоловік охоче налив собі й листоноші. Це прохання він завжди виконував оперативно і з неабияким задоволенням.
– Та вже й хазяйці, чого ви, – запропонував гість.
Не довго впиралася Ганна:
– Но та давай уже, раз такоє діло...
Хильнули.
Потім ще.
– Бог трійцю любить, – і з цими словами Василь налив третю чарку.
– Василю, – раптом звернувся до хазяїна поштар. – Йдім надвір. Щось вам по секрету хочу вповісти.
– Е, – екнув господар. – Які вже у нас, старих, можуть бути секрети? Можеш казати й при жоні.
Та все ж вийшов у сіни.
І тут листоноша вийняв з кишені учетверо складений папірчик, розгорнув і простягнув чоловікові. Той ледь не по складах почав учитуватися в телеграму:
– Приїжджайте... По... померла Кали... Калина... Похорони...
– Що ти сесе мені приніс? – грізно спитав Василь. Він був готовий навіть з кулаками накинутися. – Що се такоє?
– Від Софії вашої, дочки, телеграма, – ніби оправдовувався Рипта. Він завжди важко вручав людям такі трагічні звістки. За довгі свої поштарські роки до цього звикнути не міг.
Могутній Василь важко задихав, стоячи з маленьким папірцем-убивцею в руках завмерло і якось аж безпорадно.
Вийшла розрум'янено-розпашіла і весела Ганна:
– Чого се ви туйки двоє розсекретничалися?
Та й вихопила з рук чоловіка листочок...
х х х
Поховали Галину в київській землі. Як стверджувала рідня зятя, Галина з чоловіком були на весіллі. Вона там хильнула. Прийшли додому, жінка впала і головою в залізну трубу...
Насправді ж п'яний чоловік (Тінським це вже стане відомо потім, але галасу не підніматимуть. Та й що прості трудяги зможуть доказати у цьому корумпованому світі?) ударив дружину по голові, від чого вона впала і головою в залізну трубу...
Василь після того ще якось тримався, а Ганна... З несказанно великої туги на очах ув'ядала, як зелений листочок у страшну спеку. А він, люблячий, не міг дивитися на її страждання.
– Господи, – молилася денно й нощно. – Коли я увиджу свою Галинку, свою перлинку, сонечко моє... Коли стрінемося, моя Галинко золота, коли-и-и?..
Це повторювала, як найзаповітнішу молитву, чи наодинці, чи при зустрічах з людьми. І плакала, безконечно і тяжко плакала...
– Чого ти так з'їдаєшся? – просили її. – В тебе ж є ще четверо інших дітей. Живи для них, для онуків, для чоловіка, зрештою...
Нікого не слухала, тільки безнастанно щиросердечно молила-просила у Бога зустрічі з померлою донечкою.
До неї почали чіплятися хвороби. Пішла по лікарях і лікарнях. Аж до обласного онкодиспансеру довело її невтішне горе.
Ганну виписали з лікарні, дали пігулки і казали, що це нові препарати і їй поможуть, хвороба відступить. Насправді ж вирядили додому помирати.
А вона, ніби заворожена, благала-волала одне: зустрічі з рідною дитинкою...
Якщо просиш серцем і душею – Бог завжди почує і допоможе. На те він і Бог.
x x x
...Це сталося погожої літньої днини.
Мати-страдниця пішла на жадану зустріч з донечкою Галинкою, своєю милою кровинкою. Чоловік це не бачив, бо саме тоді попрямував до стайні доїти корову. Вертався з відерцем молока – а дружина вже лежала бездиханною на стежинці, що вела від хати до стайні. Жінку заливала кров і вона, мабуть, поспішала на поміч до чоловіка...
