Це було саме в новорічну ніч. Моїй тоді вагітній дружині стало погано. Ми відвезли її в міський пологовий будинок.
Лікарі – теж люди. Тому і їх у лікарні не обійшла стороною новорічна вечеря.
Коли завезли хвору – чергова лікарка була вже досить веселою і рум»яною. Я боявся, що буде ще гірше: новорічна ж ніч! Оглянула пацієнтку, яка вже дуже кровила, і одразу, як могла, зробила операцію, аби врятувати життя хворій. Про врятування плоду вже не йшлося.
Дружину залишили у лікарні.
Я знав, що тут працює мій колишній однокласник і земляк Іван Рилів – пишний і рум»яний, як дівчинка. Ми з ним випадково стрічалися у місті, і він завжди посміхався. Йому можна було посміхатися, бо був улюбленцем долі: після закінчення медичного факультету його не послали працювати кудись у віддалене село, а залишили в місті, бо перед самим державним розподілом зумів одружитися з професорською дочкою, батько якої був акушерським богом у регіоні. Тому й зятеві проклав зелену стежину в пологовий будинок. Але тесть-росіянин попросив його змінити прізвище з «Рилів» на «Рилов». Бо справді, як воно виглядатиме напис на дверях кабінету – Рилів. Рилов – це зовсім інше: поважніше, гордовитіше, інтернаціональніше (а часи були ще ті, радянські). То нічого, що Іванкові батьки, брати й сестри залишилися Рилів, зате він став – ого-го!
Але це особиста справа кожного – міняти прізвище і все, що хочеш.
Я, чесно кажучи, тільки радів за нього, як і за будь-кого, кому добре. Ніколи нікому не заздрив, і в цьому моя незрима велика сила.
Після свят, думалось мені, прийде він і вже буде легше. Свій є свій. Тим паче, що про нього тут йшла непогана слава як про спеціаліста. Щоправда, саме перед тим з четвертого поверху чогось викинулася одна з його пацієнток. У інших лікарів не викидувалися, а в нього... Ескулапа затягала прокуратура. Та він з цього успішно виплутався. Навіть радився в мене, як вийти з тієї катавасії. Це вже потім здогадувався я, що, можливо, нещасна не могла достойно заплатити дохтору?
Через день з»явився він – упевнений у собі, красивий, навіть гордовитий, який знає собі ціну.
Гінекологи справді знають собі ціну, і це всім відомо. Особливо слабшій, зате прекрасній половині людства.
Я ж не Луни звалився і все це прекрасно усвідомлював. Їм за все треба платити, і я це завжди справно робив, як і всі, хто нині потрапляє до людей у білих халатах, хоча Конституція України гласить, що медична допомога в нас безплатна. Але Основний закон є закон, а реальне життя є життям. І воно все-таки є найосновнішим законом. Воно диктує свої правила.
На моє прохання Рилів якось мляво й неохоче оглядав хвору. Їй було справді важко. Жінка навіть не могла самостійно встати. І він замість того, аби призначити їй лікування, без тіні сорому й жалю прорік:
– Нічого страшного. Виписуємо її додому. Організм молодий, нехай сам бореться...
Та й по-дружньому поплескав мене по плечу. Від почутого я аж отетерів. Всього чекав, але такого вердикту... Сліпому видно, що людину в такому стані виписувати – не халатність чи байдужість, а злочин!
Звичайно, звернувся до іншого, не знайомого мені лікаря, і той взявся за хвору, витягнув її. Я з ним по-людськи розрахувався за його чесні й професійні труди.
Але мене боліло серце після цієї історії. За мого землячка боліло.
– Ну чому, чому він так поступив? – допитувався я то в одного, то в іншого приятеля, які теж знали того однокласника. – Якщо вже мене, однокашника, врешті письменника, так приймає, то що він витворяє з простими трударями? Може, тому деякі з них і викидуються з поверхів? Але хто це по-справжньому перевіряє?
І всі в один голос казали: «Боже, який ти наївний! Він боявся, що ти йому не заплатиш. Чужий одразу засуне руку в гаманець за зелененьким. А що чекати від тебе, бідного літератора, який гроші канючить у владоможців та товстосумів на видання своїх творів... А вони ж у роддомах звикли за все-все отримувати гонорарчики. І плювали вони, що народ у своїй абсолютній більшості бідний, плювали вони на записане в Конституції безплатне лікування. Гребуть, гребуть – і не нагребуться... А що він заради теплої посади навіть прізвище, яке носили його далекі предки і носить рідня, поміняв, від того його риюча сутність ні на йоту не змінилася. Хто-хто, а ти, як літератор, мав би це усвідомлювати дуже добре. От і вся розгадка...»
– Але ж я б йому заплатив точно так, як іншому-у! – хотів скрикнути на весь світ. – Мені не треба нічого і ні від кого задарма! Колись я водив до нього одну знайому на аборт – і чесно віддав йому п»ятдесят доларів за цю його не зовсім богоугодну роботу. Хоч він і віднікувався: не треба, мовляв. О-о, світе, світику зіпсований...
Та світ до мого скрику-болю був би байдужим.
Світ переповнений риючими істотами та істотками...
