...Мальовнича окраїна невеличкого міста.
Під вишневим затишком – невеличкий особняк. В ньому мешкали Совбани: хазяїн Мар»ян, його дружина Іванна та їхня дочка-одиначка Георгіна.
Жили тихо й скромно. Мати працювала вихователькою в дитячому садку, батько їздив по світах на каміоні, а дочка-красуня... Зірок у навчанні не хапала, тому після школи пішла на місцеву швейну фабрику, швачкою. Робота подобалася, заробіток – теж. Та їй багато й не треба було, бо за характером була скромною і тихою дівчинкою.
Таку й підмітив однієї вечорини у кав»ярні військовий бравий прапорщик Борислав. Молодий. Стрункий. Чорновусий. Просто красень. Дівчата пітніли, коли він карбованим кроком проходив вулицею. Подружилися з Георгіною, а скоро й одружилися. Їй тільки-но вісімнадцять виповнилося.
Нажили двоїчко діточок, яким несказанно раділи батько-мати.
Прапорщик був щасливий, мов Бог. Але людина часто не береже щастя. Він запив. По-чорному. Ще коли служив – сяк-так тримався, а коли вигнали з армії за пристрасть до оковитої – взагалі поплив. Добрий, як шмат хліба, роботящий, безвідмовний будь-кому щось помогти: дружині, тещі, чужим, хто попросить. Не людина, а золото. «Якби не отрута звабливого зеленого змія. Не одну порядну людину з»їла, не одне щастя отруїла», – зітхали Совбани.
Добами додому не з»являвся Борислав.
А потім узагалі десь пропав. Чи вбили десь, чи отруївся, чи що сталося з чоловіком – ніхто не знав. У розшук його не подавали. Все надіялися, що прийде, до синочків повернеться, нарозумиться...
А Георгіна була ще молода, кров з молоком, як мовиться. Місяць прожила самотньо.
Два місяці.
Рік.
Мужчини їй проходу не давали, але вона трималася. Та врешті впали її прапори, зламалася оборона.
Ночами тихцем приходила додому то з одним, то з іншим.
– Донечко, – докоряла мати. – Та вже приведи одного, розпишіться, як треба, і живіть, а не...
– Мамко, – коротко й незлобиво одповідала дочка. – Я жива людина... – Через мить доповнювала: – А хто мене розпише з іншим, коли з Бориславом не розлучена...
– Але ж ти не знаєш, кого до хати ведеш, – лагідно озивався батько. – Може, бандюга якийсь, котрий всю нашу сім»ю вночі порішить за милу душу. Зараз же таких – хоч греблю гати...
Мати з батьком між собою так і прозвали її – Жива людина. Їх боліло серце, що єдина дочка – і так вийшло в неї, не як у людей...
– Правду кажуть, що малі діти не дають спати, а дорослі – жити, – ночами, дожидаючи «Живу людину» з якимсь кавалером, стиха бесідували між собою старші Совбани.
– Добре, що хоч не смалить, як інші, та й з наркотиками не грається...
– О-о, Господи милосердний, ходячи такими путями, чи ще й довго до цього?
Молодші, школярики, мирно спали собі у своїй кімнатці.
Не піднімали скандали після її нічного чергового гостя, не докоряли: справді-бо, вона – Жива людина. Батьки дуже любили її. «Що тут поробиш? Мабуть, судьба така, – скрушно зітхали. – Тільки до чого ти дійдеш, наша мила, золота, ненаглядна донечко-сонечко – Жива людино-о? Гадаєш, що лише ти жива, а ми – ні? Що наші серця не болять, не краються за тебе, доленьку твою покручену?..»
