П"ятдесятирічний архітектор Хома Опляк навіть у найсміливіших і найрадикальніших думках не мав наміру одружуватися. Йому було добре пливти у затишній гавані самотини, а не борсатися у бурхливому вирі сімейного життя. Хіба може бути щось краще, коли тобою ніхто не керує і ні за що не питає? Інше все – комедия.
Взагалі це слівце-паразит Опляк ліпив усюди. І вимовляв не комедія, а чомусь саме "комедия" з наголосом на третьому складі.
Свобода - вона для Хоми була занадто дорогою. А ще коли бачив, як ті, котрі ще вчора любувалися-милувалися, а поєднавши долі – починали гризти одне одного, зраджувати, обманювати... Просто комедия. Вн це бачив, бо жив у гуртожитку будівельників, де мешкало десятки молодих сімей. Не вабило його таке життячко. Краще вже самому. Хоч одному і в раю несолодко.
З своєї одинокості особливої трагедії не робив. "Ачей не лише я самотиною живу, а сотні таких, тисячі", - казав, коли приїжджав додому і старенька мати плакала, що він у таких роках – і без сім"ї. "Хто води склянку на старості подасть? Хто догляне, як немічним станеш?" – питала стривожено. "Живуть інші - й не вмирають... Тепер у світі проблема самотності особливо гостра".
Нерідко до церкви ходив.
Любив дивитися фільми по телевізору і читав книги. Життями-долями книжних і телевізійних героїв і жив.
Тихо й сумлінно робив свою роботу у державній архітектурній структурі. Йому було добре: ні на роботі ніхто не гриз, бо був старанним виконавцем і грамотним, ані вдома. Але коли за розвалом СРСР і фірми почали валитися – залишив усе і став сам собі хазяїном: перейшов на виконання індивідуальних проектів особняків.
Готувати їжу умів не гірше від деяких жінок. Пральна машина прачку заміняла...
Секс? Хотілося жіночого тепла, це правда. Він же не пень-колода. Але до кого тягнулося його серце, тому він був не до вподоби, і навпаки. Проста комедия життя.
Людина до всього звикає. Навіть до самотності.
Він був майстром своєї справи, тому в нього робили замовлення люди не бідні, тож відповідно і він мав гарні гроші. Складав їх, складав на чорний день, а потім... Приглянув будиночок за містом, купив, облагородив. Свій сад-виноград, овочі-фрукти не з магазину. Живи та Бога хвали.
Він так і жив собі, кум королю, як кажуть.
Та людина планує, а Бог керує.
Захворів Опляк. І в лікарню потрапив. У міську. Щось там занепокоїли камені. В лівій нирці. Хоч і вів здоровий спосіб життя, але камені на це не зважають та й починають собі рости-розростатися і з часом нахабно заявляти про себе. Вони такі, камені, несерйозні. Хтось п"є-гуляє, смаженим і перченим об"їдається, а їм до нього й діла нема, а тут...
Парадокс. Комедия.
Але життя повне парадоксів.
Лікували його досить оригінально: давали знеболюючі – і все. Він, хоч і не лікар, але зрозумів, що це не лікування, а повна дурниця. Треба камені виганяти чи дробити, оперувати, а не лише грошики з хворого викачувати.
Якоїсь вечорини Хома вийшов погуляти з своєї просякнутої ліками палати. Не знав, бідолаха, чим цей вихід з палати обернеться для нього...
Ми ніколи не знаємо, що чекає нас кожної миті. Тим воно й цікаве, життя. Незвіданістю, невідомістю, парадоксальністю...
Лавичка перед лікарнею, на якій сиділи дві жінки у домашніх халатах. Одна з них якусь лише мить, може, одну соту секунди, глипнула на нього, але цього було досить. Уже не міг пройти. Тут його неждано щось мовби у груди бухнуло. "Може, це Божий дух перепинив тоді мою упевнену холостяцьку ходу", - уже потім, пізніше, думатиметься чоловікові.
Присів на лавочку, скраєчку, обережненько так, біля шатенки з каштановим хвилястим волоссям, яка щось розмовляла з іншою хворою. І уваги не звернула на того, який присів. Мовби це не людина, а комарик якийсь...
А потім... Якось так недружелюбно глипнула на нього, ніби... Ніби він намірився вигнати її із зайнятого нею місця чи й узагалі з лікарні. Аж відсунулася. Демонстративно так.
"Комеди-ия", - подумалось йому. Але образи в ньому не було. Бо й справді, за що ображатися? Хто він такий, щоби до нього одразу з відкритими обіймами?
Усе-таки почав розмову. Бесідували з ним не дуже охоче. Особливо та, яка в серце кольнула. Це його трошки аж образило. "Диви, яке з себе строїть. Прямо цабе", - подумав.
Скоро вони пішли у своє відділення. Неврологічне. Добре, хоч палату сказали.
Того ж вечора навідався до них у гості. У палаті було аж вісім ліжок.
Безцеремонно присів на ліжко до тієї, з каштановим волоссям. Уже знав, що вона лікувала нерви. Бо від них – тиск, серце і т. д. Дивачка, а хіба нерви можна вилікувати? Життя треба лікувати, реальність, але це набагато важче. Або своє ставлення до нього. Це вже легше.
Гіршого нема, аніж знаходитися там, де тебе не чекають, де тобі зовсім не раді. Це внутрішньо відчув гість. І вийшов з палати.
Не сподобався йому візит у її палату. Всі жінки дивляться на тебе, мов на якогось інопланетянина. Оці-інюють кавалера. Вони без цього не можуть. Жінки ж.
Хома мав однокласника й земляка Андрія Бойка, який працював у столичному урологічному інституті. Зателефонував йому. Розповів, що і як.
- Приїжджай, - мовив той без вагань. – Ваші ескулапи там доведуть тебе до абсурду.
Викликав її по мобільному наступного вечора надвір. Сказав, що від"їжджає. Неохоче згодилася. Вийшла. Сміливо узяв її за ліву долоньку, і вони удвох, хворі, рука в руку, але такі раптом щасливі серед цих стогонів і криків, що линули з вікон, пішли вечірньою лікарняною алеєю.
Дізнався, що звали її Ніна. Розлучена. Має дочку Регіну. Живе у будинку батьків недалечко від обласного центру. Працює бухгалтером у обласному військкоматі. І все. З болем розповідала, як була невісткою в угорській родині і як її, просту дівчину з Верховини, там вважали за нуль. Круглий такий нуль. Хоч і заочно вчилася у інституті, а він і всі вони там були без усяких вищих освіт.
Не витримала цих тихих щоденних моральних принижень – чоловік не захищав, а лише тихо спостерігав за всім цим - і вернулася додому.
- Що хочете, робіть зі мною, а я звідси нікуди не піду.
Батьки, хоч і не дуже раді були поверненню дочки, бо вдома ще троє молодших дітей, тихо погодилися. Діватися їм не було куди.
Робота.
Дочка.
Дитсадок...
Постійна нестача грошей на найнеобхідніше. Не життя, а крутіль. От нерви і здали...
Хома тим часом теж розповідав про себе. Чесно й щиро.
Вони йшли під стінами, повними людських страждань, і були тої миті на сьомому небі.
Ще не знав Хома, що цієї миті йде з Ніною в майбуття, що це і є найсправжнісінька комедия..
Спільне майбуття.
А опівночі легковою попутною автівкою поїхав у Київ.
Зателефонував Ніні. Зізнався, що їде в столицю скоцюрбленим від болю. Знеболюючі пігулки вже не помагають. Організм до них звик.
- Я би згодна, аби всі твої болі перейшли мені, - мовила.
Від почутого в Хоми аж мову на мить відібрало. Такого чи навіть подібного не чекав від тієї, що сама хворіла... Комедия.
Цим вона його і купила. Просто, дешево і сердито.
Повернувшись додому після урологічного інституту, Хома довго не роздумував, а взяв та й одружився з Ніною. "Якщо вона готова мій біль на себе взяти... Тут уже, як кажуть, ні додати, ні відняти. Таку більше не знайти," – думав.
А скоро й сина Хомі народила.
І почалося в нього нове життя, яким він ніколи не жив.
Не гірше і не краще, ніж в інших.
"От як воно буває, - думав собі Опляк ночами, коли треба було підніматися до малого, аби поміняти памперс чи дати пити. Бо дружина за день так змучувалася, що не мала сил, і він із задоволенням виконував цю роботу. – Звичайно, у молоді роки було б це робити значно легше, а тепер, коли за п"ятдесятку перевалило... Але й за це треба дякувати Богу. За все, що Він посилає людині, треба дякувати. Він знає, що робить. Це людина може не знати, а Всевишній. Ось така комедия..."
Комментарии