Та пам"ятна осінь 2010 року.
Я – кандидат у депутати обласного парламенту. Від Народної Партії. Чому саме від цієї політичної сили? Бо сам я вийшов із глибин народу, завжди служив йому словом і ділом. Але партія пустила мене на самоплив: грошей на вибори не дала. Мовляв, ти – письменник. Тебе й так люди знають. Знати то знають, а ось чи проголосують? Тут мало знати. Треба й у кишеню щось дати... Стояв я одиноко у райцентрі, і так мені було на душі самотньо, так пусто, ніби в безкраїй пустелі. І навіщо я погоджувався ставати кандидатом у депутати?
І раптом до мене підійшов давній-прадавній знайомий. Чоловік усеньке життя пропрацював якимсь начальничком у районному лісовому господарстві, вийшов на пенсію, але здоров"я зберіг, а живий гумор аж переповнював його.
- Вітаю, віта-аю, - мовив, подаючи руку. У його потиску була немала сила.
- Дякую, дякую, - одповів я. – Хоч і нема за що.
- Як нема? Ти – кандидат?
- Ну й що з того?
- Як що з того? Та ти знаєш, де я працював? Скількох лише я знаю людей? А мої друзі, родичі, родичі та друзі моїх...
Я відчув, що сам Бог посилає мені нечекану поміч.
Ми пішли у якусь кав"ярню. Не серед вулиці ж розповідати чоловікові про передвиборчі секрети. А то ще почують у Вашингтоні чи "Коза ностра" перехопить інформацію...
Я заплатив, як годиться, Петрові три рази по п"ятдесят. І він як почав розмальовувати мені свої – вже ніби наші – передвиборчі мережі рожеві, як почав щебетати соловейком, що довірлива голівонька моя кандидатська похилилася і я вже цілком був у його полоні.
Але, вибравши зручний момент, усе-таки зателефонував по мобільному своєму приятелю, редактору районної газети Василю і розповів про свого нового великого нежданого друга. Він його знав. У райцентрі усі всіх знають. Це не Москва чи Шанхай.
- Чи можна покластися на нього? – поцікавився.
- Мо-ожна, - безпечно відповів Василь.
Не вірити йому я не міг.
І ми пішли-поїхали. Я був за кермом свого автомобіля. Біля мене сидів повний великих і світлих мрій-надій Петро.
- У цьому селі в мене рідний брат – голова сільської ради. Тому тут може бути спокійний: як брат скаже, так люди і проголосують...
- Так може ми разом зайдемо до нього, познайомимося, я свою книжку хоча б йому підпишу...
- Не треба. Я сам.
Але я все-таки наполіг на своєму. Ми підійшли до будинку сільради, який малювали перед виборами, прикрашали. Голови на місці не було. Чи, може, замкнувся у своєму кабінеті, побачивши крізь вікно брата-довгомелю?
За командою Петра ми поїхали далі. В інші села.
Він виходив з машини, зникав десь, а я самотньо сидів у салоні. Чекав, як Наполеон ключі від Москви....
У одному селі, за його словами, жила подруга літ його юнацьких. Зараз вона – директор школи. Дасть команду – і всі вчителі, батьки учнів – за мене проголосують.
В іншому населеному пункті – троюрідний брат вуйкового стрия працює заввідділенням поштового зв"язку. Того всі три села знають. Називав ім"я, прізвище...
І зникав Петро на півгодинки чи й більше. Я тихо виходив з авто, цікавився, хто там заввідділенням. Підтверджувалося, що саме такий чоловік.
В іншому селі...
Коротше, я возив його до пізньої ночі. Як добрий, старанний таксист. Дороги були – як після війни. Ями, вибоїни, брили... Мені було шкода машини, що натужно й невдоволено гула, вилізаючи з чергової пастки-ями. Не знав, що там робить мій супутник. Чи якісь свої справи вирішує, чи просто перехиляє чергову чарчину, чи...
З кожним поверненням Петро ставав усе веселішим, бойовитішим і переконанішим у нашій спільній перемозі.
- Петре, мені ще їхати до сестри ночувати. А звідси кілометрів з п"ятдесят. Зателефоную, щоб хоч печку розтопила...
- Не хвилюйся, дорогий мій кандидатику. У мене заночуєш. Дім – як палац. Я, дружина – і все. Діти по світах...
...Була глибока, пізня ніч. Ми ледве виїхали у високе віддалене село. На самому початку стояв дім. Білів під ясним місяцем, мов князь.
Князем, але втомленим, почувався і Петро. Від спожитих напоїв з градусом його хилило на сон.
Я ж був і голодний, і змучений, але десь усередині щасливий: недарма день пройшов. Сотні, а, може, й тисячі голосів знайшов. Адже чоловік такий упевнений, таки-ий... Тільки непокоїло одне: як розрахуюся з ним за такі його благородні труди?
- Се і є моя хатина, - показав пальцем, ледве піднявши обважнілу руку.
І з натугою виліз з машини. Ні одвіту, ні привіту. Ледве чалапаючи, добрів до воріт, якийсь час вовтузився біля них, поки не відчинив, а потім безпечно пішов собі до дверей...
Я сидів, як задеревілий. Не бігти ж за ним і кричати, що ви обіцяли мені тут заночувати...
Посидівши ще з хвилин десять чи й двадцять – жевріла надійка, що Петро згадає про свого кандидата-таксиста – й запросить до господи.
Але ніхто не виходив з нічного будинку-князя, і я, розвернувши авто, поїхав по бездоріжжю в холодну кімнату до своєї сестри, яка вже мене і не чекала...
Андрій Дурунда
Член національної спілки письменників України, проректор МАЛіЖ
Комментарии