У Боркунів був один син Денис, якого безтямно любила його ненька. «Синочку любий», – тільки так називала його, надіючись, що лише він догляне її на старості.
Одружившись, він не захотів жити з батьками у високому гірському селі, а звив собі сімейне гніздечко у райцентрі. Хлопець ще з дитинства цурався будь-якої роботи на землі-годувальниці, зате справно навідувався до батьків, коли треба було набрати картоплі, сала-м»яса-ковбас, курячих яєчок... Нічого нового і дивного у тому не було. Так роблять майже всі діти.
Але час йшов. Старий Боркун, ніби ніколи серйозно не хворів, у сімдесят з гаком якось раптом зів»яв, зсутулився, згорбився і...
Боркуниха лишилася одна. Отримувала пенсію, самостійно вела домашнє господарство.
Денис так же справно приїжджав на своєму авто і забирав у одинокої провіант, нічим не допомагаючи найріднішій. «Хоч би людей ганьбився, – казало село. – Стара баба робить на нього, коняку. Мало того, що продукти забирає, а ще й пенсію її гребе...»
Скоро вона геть занедужала. Перестала тримати всяку худобу, і на землі вже не було сил трудитися.
Синок одразу забув про матір. Справді, навіщо вона без фруктів-продуктів. А в нього ж – робота, сім»я,
«А як же з пенсією? – дивувалося село. – Хіба «любому синочку» вже не треба грошей?»
Денис на рахунок цього полегшив собі роботу: раз на місяць приходив уже не додому, а в сусіднє село на пошту і прямо звідти забирав материну пенсію, навіть не навідуючись до старенької. На хвильку-другу раз чи два на рік переступав батьківський поріг. «Дивить, чи жива ще і чи довго отримуватиме пенсію. Господи, совісті в чоловіка неє, – спльовувало село. – Ні дров не заготує мамі на зиму, ні ліків не купить, ні нічого. Чужий так би не поступив...»
А Боркуниха мовчки терпіла рідного Дениса.
Мовби увесь світ забув про зстарілу, колись таку бойову і наступальну жінку. Сусіди звикли, що вона рідко навіть виходила надвір.
Не йшов до неї син.
Не поспішала до неї і смерть.
Але одної глибокої зими ця пауза геть затягнулася. Вже понад два тижні з хати ніхто не появлявся. Люди зібралися біля ганку. Крізь замерзлі вікна нічого не було видно всередину.
Розламувати двері побоялися. Викликали голову сільської ради, дільничного міліціонера.
Боркуниха лежала прямо на підлозі. У хаті був собачий холод. Жодної дровинки не було ні біля плити, ні надворі.
У полиці – ні крихтинки хліба, ні якоїсь каші чи борошна...
«Умерла, небога, від голоду і холоду», – вжахнулося село.
Дали знати «любому синочкові».
Приїхав. Зробили похорон. Люди з дому несли до Боркунів по дровинці, аби розпалити хату.
Труну опустили в замерзлу землю.
Поховавши ту, яка дала йому життя, Денис навіть не налив людям по п»ятдесят грамів за упокій душі... Сів собі у своє авто і, замкнувши батьківську хату, благополучно покотив у райцентр...
Ідуть роки. Але ні на могилу Боркунихи, ні до Боркунівської самотньої хати ніхто не заглядає...
2009 рік
Комментарии