Етюд
Цілісінький день нічого не можу робити. Не пишеться мені й не читається. Щоб не робила, згадую маму. І ось що пригадала.
...Коли була маленькою, на вихідні, канікули із міста до нас, у село, підвозили ще моїх двоюрідних сестричок. Валентина, Ольга, Тетянка та я... Мама завжди думала про те, як і чим нас розважати. Особливо на провесні, коли з хати не вийти: грязище по коліно, а так хочеться до річки... Ми з нетерпінням чекали, коли на нашій Конці скресне крига. Тоді ми брели до берега й пускали на воду... паперові кораблики. Так, саме паперові кораблики.
То був справжній ритуал. Увечері ми сідали за стіл, виривали аркуші із зошита в клітинку й складали кораблики.
Робити їх треба було акуратно й бажано мовчки. Можливо, мама хотіла перепочити від гамірливого дня, а мо в тому і є якась своєрідна магія. Перед тим обов'язково треба було загадати бажання. Бажання можна було написати олівцем маленькими літерами зі зворотнього боку бортика. Після того, треба покласти кораблика під подушку й заснути. А рано-раненько ми вже бігли до річки, пускали свої кораблики-бажання й тремтіли, аби він не зачепився за очеретинку чи водорості. Бігли за ними аж до самісінького мосту. Розмахуючи руками, бажали попутного вітру і... вірили. Ми знали точно, що Конка понесе їх аж у самісіньке Дніпро, а Дніпро – у Чорне море...
Так складалося, що всі мої бажання здійснювалися. Зараз понесу цього кораблика до озера на Нивках. Чи допливе до берега навпроти?! Чи здійсниться ще одне моє бажання?!
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Комментарии