– Мамо, мамусю, а я й справді гарна, – запитує дівча.
– Так, моя люба, – чує у відповідь. – Але в житті ти маєш ще бути доброю і щасливою.
У Наталочки справжнє свято. На голівці дві рожеві троянди на хвостиках. Новенька, блакитна сукня. Мама гачком сама вив'язала. А по ній ніби хтось щедрою рукою розсипав маленькі ромашки. Виблискували на сонці два блакитні ґудзики – чи не найголовніша прикраса обнови.
За дівчинкою котився на мотузку візок, весь заповнений іграшками.
– Приїхали, - хтось з дорослих голосно вигукнув. Коли майже біля самісінького майданчика перекинувся візок і всі «пасажири» повипадали. На допомогу одразу ж кинулася малеча.
– Ой який гарний ведмедик, – захоплено мовив Сергійко.
– Тобі подобається? – засяяли радісно Наталчині оченята. – Можеш взяти. Мені зовсім не шкода. І мама сварити мене не буде.
За якусь мить візок вже був порожнім. Проторохтівши по асфальтовій доріжці, дівча «під'їхало» до мами. Вона сиділа на лавочці й переглядала журнал. Поруч в'язала шкарпетки бабуся Настя із сусіднього під'їзду. Старенька від подиву аж руками сплеснула:
– Ой лишенько, ви тільки подивіться, знову всі іграшки дітям пороздавала! І в кого воно таке пішло?...
Потім так допитливо поцікавилася:
– А що це ви таке гарне читаєте?
– Дуже цікаве оповідання, – люб'язно відповіла жінка й простягла журнал. – Візьміть, сподіваюсь, сподобається. Почитаєте вдома.
– Вдома? – здивовано перепитала бабуся.
А трохи далі, біля дерева, знову «забуксувала» зі своїм візком Наталочка.. дівча стурбовано заглядало під кущі, поверталося до пісочниці, заглядало під лаву. Очиці повні сліз. Як же так сталося? Від новенької сукенки згубився ґудзик. І куди ж він такий великий міг закотитися?
Раптом Наталочка повеселішала. Біля пісочниці стояла її подружка і щось міцно затиснула в кулаці.
– Тома! Томочка! – вигукнула дівчинка і кинулась їй назустріч. – Ти, часом, не бачила тут ґудзика? Такий великий, блакитний. Я його щойно згубила.
– Не бачила, – буркнула та й відійшла швиденько.
І тут раптом ґудзик випав з Томиних рук , трохи покружляв на асфальті й покотився по доріжці. Нова «власниця» швиденько наздогнала його і ще міцніше затисла знахідку.
– Знайшовся, знайшовся, – закричала Наталка.
– Це не твій ґудзик, - серйозно заявила Тома. – Він вже мій, бо я його знайшла он під тією лавою. А моя мама завжди говорить, що із знахідки люди розживаються.
Наталчині очі знову наповнилися слізьми.
Наступного дня, як і завжди, двері під'їзду прочинилися й Наталочка знову вивезла на прогулянку свою улюблену ляльку Катю. На гойдалці сиділа Тома й розглядала дитячу книжку. Побачивши Наталку, швиденько закрила журнал.
– Томцю, а тобі подобається моя лялька? – тихенько запитала мала.
– Подобається, – потеплішала Тома. Тобі її в «Антошці» купили?
Наталка розгубилася. Вона не знала де мама з татом купили їй ляльку. Якусь мить простояла мовчки, а потім тихенько мовила:
– Візьми. У тебе ж такої нема. І ґудзик нехай буде тобі. Мама мені точнісінько такий купила.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Комментарии
Я Вам вдячний за це оповідання. Мені шкода, що так мало маліжан його читали. А це – школа майстерності.