«Страшно!»
Поволенькі колишеться небо. Вправо - вліво. Туди - сюди. Як маятник, під цокіт якого так гарно спати.
Під розчепіреним коріння в'яза зовсім поночі. Лише інколи долітають туди відблиски горішнього світу. Сріблясті, коли рветься в небо ракета. Вогняні, коли репається, розлітається на шматки бомба.
Неспішно, один за одним повзуть танки. Сторожко поводять дулами. Принюхуються до червневої ночі. З насолодою слухають тріск під гусеницями.
«Все перемелемо.»
Стовбур дерева дрібно тремтить. На голови дітей сипляться земля та гострі камінчики.
- Де мама? Мені страшно! - лаштується заплакати дівчинка.
Брат з поважним виглядом підтягує штани. Втирає носа рукавом.
- Ну, не скигли! А то як двину!
- Я мамі скажууу!
- Я тобі скажу! Ну цить, Лєнка, цить1 Мама зараз прийде.
Тягучий свист падаючої бомби. З кожною секундою тоншає, доки не
переходить у комариний писк. Впивається в мозок, в печінки. Розрив.
- Мама!
- Цить, Лєнка! То дурний німець нарошно. Шоб налякать.
- Страаашно! – цокотять зубенята.
- Ииии! Така велика, а боїться!
- Я манєнька.
- «Манєнька», - перекривив брат. – Як мамкині тухлі взувать, то велика. А тут, дивись, манєнька.
Хвильку сидять мовчки, тісно притулившись одне до одного.
- А маму німець не забере?
- Я йому заберу, - стискає кулаки й випинає худі груди брат.
Дівчинка заспокоюється й починає дрімати.
А земля гуде. Від здорового кореня відривається прилиплий кавалок землі
й шубовсть у дитячий прихісток. Мала схоплюється. Боляче вдаряє голову об сплетіння коренів. Рученята злякано мацають навколо себе.
- Ма! Ка'!
- Чого тобі? – невдоволено, щоб приховати переляк, озивається старший
брат.
- Нііімець!
- Де?
- Сюди стрибнув!
- От теля. То земля впала. Спи собі.
Намацує голову сестри й кладе собі на коліна.
- Спи, Лєнка! Нікого тут нема.
Але чим більше вдивляється туди, де сморід від танків і палаючої трави,
тим більше огортає хлопця тваринний жах. Он за кущем щось ворушиться. Світло ракети вихоплює з темряви одну руку, другу... Ондечки й голова . Німець!
- Мама!
- Я тут, синочку!
Жінка, дочекавшись перерви між розривами, вилазить з - за куща й сповзає
до сховку. На плечах в неї ковдра.
- Оленка спить?
- Угу.
- Лягай і ти, синку, - проводить рукою по хлоп'ячій голові, - Боявся?
- Нє, я великий!
- Ну спи, великий.
Обіймає обох дітей. Вкриває ковдрою . Деякий час чути вже сонне
бурмотіння старшенького. Згодом стихає й воно. Обпершись ліктями, сторожко вдивляється мати в просвіт між корінням. Під роздертою сукнею важко здіймаються груди.
А танки йдуть.
