До села залишалося хвилин десять іти, як нас з татом застала літня гроза. Сонце світило, однак голубе з сірим відтінком небо плакало рясним дощем. Ми сховалися під високою ялиною. Її нижні густі гілки-лапи утворили справжню парасолю, під якою дощ був не страшний.
- Завмри, - шепнув тато, притуливши пальця до рота, - і подивись навпроти.
А навпроти, через лісову стежку, в метрах п’яти від нас росла маленька ялинка, також з широкими нижніми гілками-лапами. Під цією «парасолькою» сховався від грози молодий щиглик (таких часто бачив у міському парку), кумедно спостерігаючи то за нами, то за краплями дощу, наче хотів їх полічити. Біля нього причаїлася жабка. Цікаво, чого їй боятися вологи?!. Біля жабки сів барвистий метелик.
Таке сусідство видалося мені більш, ніж дивним, навіть небезпечним. Метелика могли чи жабка проковтнути, чи щиглик здзьобати. Але ні, «стихійне лихо» - для всіх «стихійне лихо». Інтинкт хижака пропав. Жабка ніжилася у травичці, щиглик чистив пір’ячко, метелик час від часу стріпував крильцями. Мир і дружба під ялиновою лапою!
Літня гроза як раптово почалася, так і раптово вщухла. Щиглик, свиснувши, полетів у своїх справах, жабка продовжувала ніжитися у вологій травичці, метелик пурхнув на квітку і злився з нею у кольорі…
Комментарии