«Я прийду за тобою…»
Народна мудрість каже, що смерть не трубить, коли губить.
А сімдесятичотирирічному Івану Гірняку – затрубила. До нього в сон неждано прийшло його давнє-давнє, перше кохання – односельчанка Алла.
Вона колись зігнорувала його любов і заміж вийшла за бухгалтерського сина Миколу – сільського красеня, фраєра і забіяку. Напиваючись до чортиків, той потім часто безпричинно дубасив дружину, та й рано звів її в могилу. Самого ж Миколу зелений змій небавом теж під землю затягнув.
- Я прийду за тобою рівно через два літа - четвертого вересня, ясного проосіннього дня, - мовила Алла Іванові лагідним, спокійним і твердим голосом. – Колись я зрадила тебе, а теперки правду кажу…
Від неймовірного щастя і хвилювання у нього навіть голос пропав. «Я прийду за тобою… Як же це? Що таке? Ти ж давно… умерла», - хотів спитати, але вона зникла, як мана. Ніби й не було її.
Проснувся.
Світало.
«Сни, які під самий ранок приходять, обов»язково збуваються», - згадалося чуте від людей.
І ще знав, що покійники сняться на смерть…
Сказане міцно засіло не тільки в Івановій голові, а в кожній краплинці-клітиночці його плоті. Просто запрограмувало його. Бо мовлене було з таким неймовірним переконанням, супроти якого в ньому не було сили навіть на йоту сумніватися в почутому. «Я прийду за тобою…»
Когось би усвідомлення такої звістки приголомшило, в істерику кинуло, із звичної колії життя вибило. Але не Івана. Він був чоловіком вольовим і мудрим.
«Смерть це приходила чи ні, а готуватися до неї треба, - вирішив. - Молодий ти чим більше старий, як пень. Ця найнебажаніша у світі гостя ні про кого не забуде, нікого не обійде. Своєрідний Дамоклів меч людини з дня її народження…».
Іван Гірняк не боявся смерті. Коли прийде його час, то й стріне її без особливого страху. Бо хто народився, той має вмерти. Такий простий і вічний закон життя. То чого тут комедії влаштовувати? Смерть – це ніби зміна одягу, й не більше. З нею, стверджують мудрі люди, починається інше життя, невидиме й незнане живим. Занадто багато знати небезпечно навіть для самої людин. А земне життя є лише частиною одного великого й безсмертного Життя.
Дивувало, що Вищі Небесні Сили в особі Алли знак про кончину йому дали. Добре, мабуть, знали, що він із цим занадто складним для людини завданням справиться, а не головою в стіну битиме від такого найбільшого на Землі горя.
Бог людині вручає такий хрест, який вона може понести. Випробовує на духовну міць.
То ж Гірняк почав собі тихенько готуватися у Вічну дорогу, нікому нічого не кажучи. Бо й справді, кому зізнаватися в цьому мав? Дружині, яка від сьогодні почала б тихо відплакувати його? Дітям, які мали свої сім»ї, мешкали в місті і раз чи два на півроку навіщали батьків, забираючи-замітаючи все їстівне, як монголо-татарська навала. Ні, щоб весною чи влітку приїхати і помогти стареньким у роботі. А на готовеньке всі ла-асі.
Родичам зізнаватися? Друзям?.. Кому воно потрібне, чуже горе. Та й чи горе це взагалі, якщо так розібратися, по-серйозному?
Всенький вік проживши у селі, серед буйної верховинської природи, він мовби став її частиною. Тож ясно усвідомлював, що рано чи пізно і йому доведеться, як сотням поколінь до, та й після нього, злитися з нею, розчинитися у травах, росах, деревах, хмарах, вітрах…
Тому на все це дивився на диво спокійно і по-філософськи. Бо все, що треба на землі, він уже зробив.
Находився і натрудився.
Надихався і наївся.
Напився усякого трунку із житейської чаші.
Ну, може не налюбився, як хотілося-мріялося. Айбо не все ж збувається, що людині забажається.
Двом дітям з дружиною дав життя і в дорогу вирядив, онуків дочекався.
То чого ще треба?
Як добре прожитий день дає спокійний сон, так з користю прожите життя дає спокійну смерть. Так хтось із мудрих казав.
Саме так, Богу дякувати, вийшло у Івана. З дружиною ладили. Але не без гризот. Як і в інших сім»ях. Тому нехай ті, що за тобою йдуть, п»янкий напій. Життя куштують, насолоджуються ним чи проклинають його. Це вже у кого яка планида. І хто як собі постелить.
Якось зібрався у райцентр, аби купити собі костюм.
- Навіщо тобі? – спитала здивована жінка. – Ачей умирати хочеш?
Вона в нього була як справжній шпигун-розвідник і ворожбит в одній особі: завжди про все дізнавалася і вгадувала. Від неї нічого не можна було втаїти. Така собі сімейна служба безпеки. Хатній Штірліц.
- Вмирати – не вмирати, а костюм чоловікові треба мати, - на те він твердо. – Я один за всьо життя і мав, коли під вінцем з тобою стояв.
- Ба нащо тобі костюмів біля худоби, коло землі? Що, врожаї від того вищі будуть чи корова молока більше даватиме або у свині сала та м»яса прибуде?
Та все ж поїхали в район. Довго вибирали. «Це ж на Вічність одежа», - думалось йому.
- А черевики? – він до дружини.
- Господи, ти геть здурів, - незадоволено вона. – Женитися зібрався? Та в нас грошей на все не вистачить.
«Справді, женитися. На тій, з косою», - подумав.
Сорочку та черевики вже вибрав сам, коли пізніше навідався у місто. Бо з дружиною щось купувати - лише нерви псувати. Вона поки все сто разів не передивиться, то не заспокоїться.
Іван до церкви на Божі служби частіше почав ходити, а не вряди-годи, як досі, причащатися, сповідатися. «Є Бог чи нема Його, а душу треба очищати. І нічого на останній день усе відкладати», - думав.
Менше почав сквернословити, бо вичитав у молитвеннику, що це - гріх.
І спокійним якимсь аж став, як людина, якій відомі всі загадки Буття.
Хоч особливо не дружив із зеленим змієм, але після тої звістки хоча б раз на місяць йшов у сільський генделик і дозволяв собі хильнути з тими односельцями, з ким ріс, в армії строкову служив, хто помагав йому в усяких трудах земних. Близькі люди.
Йому треба було не стільки випити – він це міг зробити і вдома - як поспілкуватися, наговоритися, наслухатися. Душа прагла.
Розплачувався найчастіше він. Чоловіки, тихо дивуючись з Іванової щедрості і користуючись нею, не здогадувалися, що таким чином він прощається з ними.
А він чув десь, що навіть Маркс теж приятелював з оковитою. «Мабуть, сп»яна і писав свої книги, які потім світ перевернули з ніг на голову», - думав Іван.
Оковита помагала йому притлумити не страх смерті, а тугу скорої розлуки з цим таким прекрасним і таким ні з чим незрівнянним підзоряним дивосвітом, яким вщерть була наповнена його душа і кожнісінька клітиночка єства.
Дружина про всі ці його нововведення-витівки розповіла здивованим дітям.
- Мізки попливли на старість, - погодилися вони одноголосно. – Таке буває…
Врешті наступило четверте вересня.
Сонце вставало над світом ясне і свіже. Не погода, а золото.
Коли вранці прокинувся – не міг згадати, що бачив увісні. Цікавило, що сниться людям перед смертю.
Але був якийсь вкрай збуджений.
Іван замість того, аби вдягнутися в буденну одежу і впрягтися в роботу - пішов у ванну й довго хлюпався.
- Помий ми плечі, - попросив дружину сумним голосом. Але вона не вчула його печалі.
- Не можеш дочекатися суботи, тогди вже митися, - дорікнула, неохоче виконуючи його прохання.
- Не можу, - упевнено мовив чоловік. Він знав, що робив.
Але тільки потім, коли все станеться, вона бідкатиметься, яку святу правду казав їй муж.
«Старе – що мале. Чого дивуватися? – з поблажливістю тоді подумала. – Невже і я така стану через десять літ?»
Анастасія була молодшою від Івана на десять років.
Поголився, як у неділю, перед святими образами щиро помолився.
За тиждень до цього – постригся. «Щоб жонам було менше мороки, коли в останню путь мене виряджатимуть», - думав.
Сіли снідати.
Чоловік їв якось особливо урочисто, неквапно. Звелів здивованій дружині налити чарчину, аби хоч трошки притлумити внутрішній неспокій, який оволодівав ним усе більше й більше. І її попросив хильнути з ним.
Не допитувалася, чому та з якої причини з самісінького ранку такі діла. Давно ж бачила, що з ним щось не те. То й не дивувалася особливо. «Всі дуріють на старі літа», - безпечно думала.
Крім намагання заспокоїтися він ще бажав хоча б маленького, але свята. Свята свого останнього земного дня. Та не хотів зізнатися в цьому своїй другій половинці, з якою вік прожив, завчасно убивати її. Усьому свій час.
Коли ж одягнувся у новеньку одежу – не витримала:
- Ти так вирядився, гіби женитися зібрався. Куди тя несе, чоловіче добрий? Он картоплю треба дібрати на городі, заки погодиця файна, а ти...
- Пройдуся селом, у магазин загляну. Може, купити щось? - Але голос у нього був якийсь журливо глибокий-глибокий. Жінка на те не звернула уваги, про що потім особливо жалкуватиме. Ніби могла відвернути невідворотне…
Ступав вуличкою неспішно, втомлено і якось ніби обережно. Хотів, аби запам»ятали його сельчани не вічно заклопотаним, у робочій одежі, а гарно вдягнутим, чистим та охайним.
Його нічого не боліло. Але й сил у ньому вже не було. Ніби вивітрилося все з тіла. Залишилася тільки оболонка.
Чемно так і ввічливо з кожним вітався, з ким стрічався. Дехто навіть аж сторонився його. Він це бачив, та не брав близько до серця.
У магазинчик зайшов, купив паляничку. «Ідеш в гостинку – бери хлібинку», - згадалося материне, коли йшла до когось у гості.
З хлібиною подався на цвинтар, куди через три дні належить переселятися і йому. Бо в селі давня звичка: саме три дні прощаються з покійником. Тут могили копають по порядку, то ж напевне знав, де буде його. Поруч з найстарішою мешканкою села Марією Пушковою. Їй було аж дев»яносто чотири, коли упокоїлася. До таких років у селі ще ніхто не доживав.
Прошепотів «Отченаш» і «Богородице, Діво» на місці, де мала бути його підземна хатинка. «Мало кому Бог дає такий подарунок – самому помолитися на місці свого вічного спочинку», - подумав. - За все-все дякую Тобі, Господи, - щиро прошепотів.
Ще мовчки постояв. «Скільки б по світу по білому не блукав, які б високі посади не займав, а спинятися кожному тут, в Тихому сільці», - подумав. Так люди називали кладовище – Тихе село.
Не було жаль за життям, яке прожив. Як мало бути, так і було. Бо хто й що би не говорив, а людині все написано і визначено наперед. Як і планеті, Всесвіту. Йому ж треба сердечно дякувати Всевишньому, що через Аллу дав знак, коли кінець. Щоб гарно всі свої земні діла позакінчував. Адже челядник готується до школи, до весілля, до весняних робіт, осінніх, виклепати косу, навіть пголитися, до поїздки у райцентр - до всього в житті, а чому не має права приготуватися до своєї смерті? Хіба це нормально? Так думав Іван-фаталіст.
Попрямував до зарослої напівзасохлою травою Аллиної могили. Теж помолився.
- Кличеш мене? – спитав. Мить помовчав. – Кли-ичеш. Не на місці твоя душа, що до мене вертається знову. А могли ж ми з тобою вік у любові жити – й не тужити. Не вийшло. І навіть на тому світі супокою не маєш. Та не журися: я прийду. Ще трішечки потерпи… Не суджено було тут, то там уже разом будемо. Виходить, що справжній любові й час непідвладний. О-ох, Сило Божа…
З Тихого села напроти бачив ті безміру дорогі серцю, такі прекрасні передосінні вершини, груні, косогори, плаї, що вдягалися у першу печальну барву. Сюди осінь приходить раніше, й зима, тільки весна запізнюється… Зате коли вона вже на порозі – о-о, який пречудесний празник душі…
Найбільший жаль у ньому був за цією чистою-чистою піднебесною красою. Від такої краси можна вмерти. І воскреснути. Це - чарівна Божа усмішка людям. А вони у клопотах часто не помічають її.
Тут він вік звікував, і ні за чим не жалкував. Цим горам-просторам усеньке життя служив, з ними до старечих літ у злагоді дожив...
Дивився на все це – й непрохані сльози покотилися з очей. «Може то й неправда, що я сьогодні маю переселитися. Бо ж усяке може наснитися. Може, й цього разу підманула його Алла, підвела, як колись, у далекій молодості? Я прийду за тобою… Ех, ти, любове і смерте в одній особі…» - з гіркотою подумалось йому.
Ще такий не народився, щоби на світі нажився. Й аби від смерті відкупився. Тому вона – найсправедливіша у світі.
Сів на примогильну лавичку.
«Дякую тобі, Боже, за такий безцінний скарб – за життя, яке Ти подарував мені, - думав Іван. – Коли постану перед Тобою, і спитаєш мене, як я розтратив це найбільше у світі багатство, цей найкоштовніший скарб, скарб із скарбів – земне життя, на що? А я відповім Тобі, що жив, як міг. У трудах, без облудства, обману й брехні. По-християнськи жив, по правді. Як і діди мої та прадіди, які туйки лежать. Хату побудував, сад посадив, дітей виростив. Що ще вимагається з людини на цій землі? Невже більше нічого крім, побудував-посадив-виростив? Людина наївно думає, що це зробила – і вже у дамках? А найголовніше – приготуватися у вічну дорогу, постійно бути готовою до неї – хіба не входить у домашнє завдання? Хоч Ти їм, Боже, словами Святого Письма нагадуєш про це, та вони у щоденній суєті забувають ці настанови. Е-ех, люди, люди, люди-небораки… І ще дякую Тобі щиросердечно, Боже милосердний, за таке велике і ні з чим незрівнянне багатство: уміння безконечно радіти-тішитися кожному дню, кожній травинці-бадилинці, хмаринці й сніжинці, людській усмішці, кожному кроку й подиху на цьому світі - усьому-всьому, що дарує-підносить життя на своїй тарелі. І усвідомлювати, що це більше ніколи-ніколи не повториться. Дякую, Господи, за хрест свій, за дорогу, по якій його ніс, за чашу, з якої пив у тій путі…»
- Дурний Іван, - незлобиво й співчутливо казало село, спостерігаючи, як у робітній день він по цвинтарю бродить. Воно любило свого скромного сина-трударя. – А який же був чоловік ще зовсім недавно, ого-го.
- На старість з кожним такоє може статися, чого дивуватися…
- У неділю чи у свята замість того, аби відпочити, без діла ходить верхами, як вовкулака якийсь. Ніби шукає щось. Може, молодість свою?
- А ще виділи його, як він, розпластавши руки, на животі лежить на маківці гори, ніби хоче обняти її…
- Але, що найдивніше, у новенькій, старанно випрасуваній одежі, накремованих черевиках, що аж блищать. Мовби на гостину до когось зібрався…
- З дітьми на вулиці першим вітається…
Здогадувався, що люди говорять, та уваги не звертав. Тихо робив своє. Він так любив несказанно дорогі гори свого життя, що прощався з ними не в буденному, а в святковому одязі…
Йшов на зустріч з ними, як у храм божественної краси…
І знав, що все це робить востаннє.
«Челядник, якщо глибоко вдуматися, то все у житті робить в останній раз, - думалось Іванові. – Бо в одну ріку двічі ще ніхто не ступив. Айбо людина про це не знає. Гадає, що життя безконечне і безкрає. А він, Іван, з якого всі тихо посміюються, знає. В цьому його щастя і його тиха, як ця рання осінь, печаль…»
Повернувся додому.
Дружина на ділянці вибирала картоплю.
Подався у город. До кожного деревцяти підійшов, чолом стовбура торкнувся, відкланюючись.
- Дякую тобі за грушки смачні, за яблучка золоті, за тінь у спекотний день, - шепотів. – Прощайте, дорогі мої, прощайте…
З корівчиною у стайні попрощався, телятком, яке на м»ясо різати збиралися, з хатиною, яку зводив після свадьби.
Хоч як тримався, а хвилювання все більше охоплювало його. Серце стукотіло так, ніби хотіло вискочити з грудей і собі попрощатися з таким прекрасним передосіннім світом.
Близькі сусіди, теж пораючись на городах, аж поставали, спостерігаючи за Іваном.
- Да, зовсім звихнувся. Боже хорони від такого, - казали і знову бралися за свою роботу.
Відчував людські поблажливо-іронічні посмішки. «Не посміюйтеся з мене, простого Івана, бо не знаєте, що з себе смієтеся. Свій вік я чесно прожив, свою чашу до дна випив, як кажуть. Хоч не золотою вона була, не коштовною, не чашею Грааля, про яку колись чув від своїх дітей, що з неї навіть Сталін та Гітлер хотіли пити. Була та чаша якою вже була. З якої суджено і яку заслужив, з такої і куштував солодкувато-терпкий напій, що зветься Життям. Посуду на цій кухні не вибира-ають…
У цих високостях з діда-прадіда жили мої предки, тому й прізвище таке маємо – Гірняк, себто люди з гір. На таких простих Іванах-трудягах і Верховина тримається. Жаль лише, що мої діти лишили ці гори-простори. Може, внуки чи правнуки вернуться сюди?..»
Щось філософське надходило на нього.
Жінка робила вигляд, що не бачить все це і тихо викопувала картоплю. Гарний урожай, нівроку. І собі, й дітям буде.
Про нічний сон раптом згадала. Що стоїть її Іван у своїм недавно купленім чорнім костюмі над озером чи морем якимсь і дивиться у воду на своє відображення, мов у дзеркало. Ніби новенькою одежею милується-тішиться… Ще й рукою їй махає, мовби прощається, ступаючи на корабель, що ось-ось повинен відпливти…
У неї ж випали всі зуби – й краплі крові не потекло… Це вже потім усі навперебій казатимуть, що цей сон – на вірну смерть. А якби й знала про це - що б зробила? Що, тій гості з косою шлях би перепинила? О-о, такого всемогутнього земля-матінка ще не родила.
Та й на Іванову кончину нічогісінько не вказувало… Не хворів же, не скаржився ні на що. А що в голові щось в останній час покаламутилося, то з цим не вмирають…
Подібні сни останніми ночами приходили до неї, але особливої уваги не звертала: людина спить, і щось їй ся обов»язково снить.
Вернувся до хати Іван. Якийсь геть утомленим став¸ мовби сто доріг за день здолав. У грудях, зліва, незвично і противно так, як ніколи досі, пекло. Горнятко студеної води не помогло.
Не знімаючи новеньких черевиків, ні піджака, на мить горілиць приліг на дивані спочити. Ще й руки, як лопати, з великими покрученими від роботи пальцями на животі склав…
Таким упокоєним і знайшла його дружина, коли, повна злості й нервів, під вечір прийшла до хати, аби чоловіка за таке просто кричуще безділля добряче відчитати…
2015 рік
