У місячну новорічну ніч я вийшов на подвір'я. Мою увагу привернули
три бурульки, що звисали з низької стріхи. Мені здалося, що бурульки незвичайні: у них чи то від місячного світла, чи з моєї уяви рухались якісь фігурки. Здається, я таке десь-колись уже бачив. Тільки де і коли?, - думав я. І згадав...
Мені було 7 чи 8 років. Я так само вийшов тоді з батькової хати і споглядав зиму то здалека, то зблизька. Раптом побачив, як зі стріхи звисали майже такі ж бурульки, які бачу зараз. В одній чітко виднілась фігурка Діда Мороза, у другій - Снігурочки, а у третій - маленького хлопчика. Вони розмовляли між собою про щось серйозне. Вів бесіду Дід. Я тихенько наблизився до бурульок, боячись, що ті троє мене помітять або почують, адже під ногами голосно хрустів сніг. Але це товариство не звертало на мене ніякої уваги. Тепер я уже став більш обережним з іншої причини: не зачепити б одну з бурульок. І підслухав таку їхню розмову.
- Народили ми тебе з Бабою Зимою 1 грудня і ось ти уже став яким! - промовив Дід до хлопчика.
"Нічого собі, йому всього місяць, а він он яким вимахав",- подумав чи промовив я.
-Пора тобі, синку, від мене справу перебирати.
Дід говорив довго, пояснюючи його, хлопчика, обов'язки. Наголошував про відповідальність, особливості року попереднього і наступного.
Слухаючи Діда, я запримітив, що чим довше він говорив і пояснював, тим вищим і мужнішим ставав хлопець. Він ріс на очах. Я побачив у бурульці міцного красивого юнака, одягнутого у білу вишиванку і такого ж кольору штани та чоботи. У нього було дуже гарне, золотавого кольору обличчя з малопомітним рум'янцем на щоках, а волосся - дуже золотаве. У нього були сині-сині очі і він весь світився. По ньому стрибали маленькі срібні зірочки. Їх було багато, дуже багато. Інколи вони стрибали тільки по волоссю, інколи по сорочці, а часом миготіли по усьому ньому. Дивлячись на хлопця, добре пам'ятаю, що йому не заздрив, а тільки дуже радів за нього і за себе. Бо тільки тепер зрозумів, що той маленький хлопчик, а тепер гарний легінь - НОВИЙ РІК !
Залишаю тобі дванадцять помічників. Вони добре знають свою справу,- вів далі Дід,- та все залежатиме від тебе: як ти поведеш - так воно і станеться. Пам'ятай, що на цій землі зима має бути зимою, весна весною, літо літом, а осінь осінню. І цим управляють ті хлопці. Вони вічні. Тільки не повтори помилку одного з наших предків. І ще передаю тобі Велику Книгу, куди ми записуємо, що зробили, хотіли зробити і те, що не вдалося. Тут на дозвіллі ти зможеш прочитати ще й те, чого я тобі не встиг розповісти, підказати. Це наша книга буття.
- Добре, Няньку,- тільки тепер я почув його голос, дзвінкий і приємний. Досі не було чути ні запитань, ні заперечень. Який вихований цей юнак! І все ж у нього були запитання.
- Скільки я правитиму і що буде потім? -, спитав син.
- Ти володар Землі і всього , що на ній живе і неживе. Рухатимешся по колу між зірками, вестимеш її, Землю, за собою. По ходу будеш зустрічати знаки-зодіаки, які визначатимуть долю всіх тих, що народилися під їхнім Знаком. Ти також знаходитимешся під їх впливом. І все ж у тебе, як і у всіх буде вибір, яким ти обов'язково скористайся на свою користь, на користь Землі і її мешканців. Та знай міру, бо усі ми з тобою ходимо під Богом, створені ним як і люди за його подобою. Тільки призначення у нас різне. Тому завжди спілкуйся, молися, проси поради у нього, у Бога. Ніколи йому не переч, що б не відбувалося.
Я чекав і другу половину твого запитання. Так, ми теж з тобою вічні. Як тільки ми зробимо повний оберт навколо Сонця, тобто, по закінченні року та нашого призначення, ми поселяємося у століття, через певний час у тисячоліття. Про нас можуть забути, нас можуть пам'ятати, нам можуть бути вдячними протягом довгого часу і стільки ж можуть проклинати. Знай, багато що залежить і від нас. Про це ти зможеш довідатися з Великої Книги.
Я ще хочу побажати тобі рахуватися з часом, бо це божий дар. Використовуй кожну мить для того, щоб кожен із Місяців виконував своє призначення.
- А чому ти нічого не питаєш про Снігурочку?,- спитав уже Дід.
- Я знаю, що з дня мого народження вона була біля мене, гралася зі мною, няньчила мене і дечому навчила,- відповів Син.
- Знай, це наша вічна сопутниця і вона завжди молода і у всіх нас одна. Тепер вона Снігурочка, весною стане Подолянкою, літом - Попелюшкою, а восени - Златою. Це їй радіють люди та все живе. І тут видно чим усі займалися зимою, весною, літом.
Дід обняв сина, подивився на нього весело і, махнувши рукою, пропустив усіх нас, здавалося, через якусь прозору стіну у новий рік. Тут уже лунала музика, пісні, навколо ялинки водили хороводи та падав пухнастий, лапатий сніг - провісник доброго нового року.
Боже, чому у нас, у людей, усе проходить так довго. Щоб стати таким як Новий рік, нам потрібно роки і ще більше треба, щоб стати хоч трішки такими мудрими як цей юнак за один тільки місяць.
Дід уже з минулого, мабуть, почув мої думки, а я почув його:
- У людей інакше. Вони народжуються слабкими, довго зростають фізично й розумово, та не завжди морально, і не всі розуміють своє призначення. Тому й живуть по-різному.
Тут я замислився...
