Один з найпопулярніших героїв казок (і народних, й авторських) - це, безперечно, заєць. Він здебільшого виступає боягузом, але й буває кмітливим, розсудливим. Достеменно знаю, що діти, які починають писати вірші, свої перші твори присвячують мамі, котику, песику... і тому ж таки зайчику, хоча самі ще його не бачили. Зрештою, не так вже й часто зустрінеш зайця в полі, на лузі, тим паче, у лісі, поміж дерев та кущів. Хитрий, маскується, спритний, швидкий! Шмигне, аж потім здогадаєшся, що це - заєць. Зізнаюся, що й сам бачив звірятко лише кілька разів, і то випадково. Але одна зустріч із зайчатами запам'яталася назавжди.
...Були літні канікули. Я щойно закінчив перший клас і разом з батьками відправився на декілька днів у село до дідуся Миколи і бабусі Ярослави. Нудьгувати не доводилося. Збирав у садку ягоди для компотів та варення, доглядав за курчатами і став для них "татом" і "мамою", бо квочка зреклася. Як тільки ступав на поріг хати, ті відразу стрімголов бігли до мене. Годував їх і доливав у поїлки свіжу воду, як сказав дідусь Микола, "вже без потреби, надміру". Зате вони підростали в мене на очах.
...Якось мама і бабуся пішли вранці на поле прополювати буряки. Повернулися під обід.
- Маркіяне! - радісно промовила бабуся Ярослава. - Після обіду підеш з нами в поле і я тобі покажу зайчат, випадково натрапили на них з мамою. Тільки не смій чіпати їх руками!
- Ура! - безмежно зрадів, бо зайчиків ще ніколи не бачив.
Посеред бурякового лану я вперше "познайомився" з вуханями. Четверо маленьких зайчат причаїлися під широкими листочками буряка. Вони тремтіли чи то від того, що не було поряд зайчихи, чи то від страху, що до них наблизились люди, але аж ніяк не від холоду, бо стояв спекотний день.
- Бабусю, а де їхня мама? - запитую.
- У них нема мами.
- Як це?.. - дивуюся.
- Ну, не зовсім нема. Зайчиха народила їх, нагодувала і залишила.
- Покинула?.. Так, як квочка наших курчат?.. - не можу збагнути.
- Ні, не покинула. - уточнює бабуся. - Просто вона не може довго залишатися з ними, аби своїм запахом не привертати уваги хижаків. Так роблять усі зайчихи. Натомість інша зайчиха пробігатиме, побачить цих зайчат, то неодмінно нагодує. А їхня мама, в свою чергу, нагодує чужих малят. І так мами-зайчихи годуватимуть їх (і своїх, і чужих) доти, допоки всі зайчата підростуть і зможуть самі харчуватися. Отож у кожного зайчика багато матерів.
- Супер! - вигукнув я у захваті, власне, від того, що зайчики не виявились сиротами. - А, давай, візьмемо тих вуханів додому. Я доглядатиму...
- Не можна! - гримнула бабуся. - Заєць у неволі жити не зможе, ні в клітці, ні, навіть, у просторому вольєрі. Тим паче, для них зараз потрібне молоко, і то тільки зайчихи. Іншого вони не питимуть. А тепер іди подалі від них, ген на той кінець лану, де ми з мамою прополюємо буряки. Може зараз якась зайчиха навідається і нагодує.
Прикро було розставатися з цими зайчатами. Однак я зрозумів, що так - краще!
- Хто знає, - втішав себе думкою, - а раптом через рік я знову їх зустріну, але вже дорослими зайцями, прудкими. Головне, щоб врятувалися від хижака і не потрапили під приціл мисливської рушниці.
Комментарии