Якось пішли ми з татом до бабусі Лесі нарубати дров. То тато, то я розрубували колоди зі старої липи на поліна і складали їх у дровітні — спеціальному дерев'яному приміщенні, де зберігаються дрова на зиму. Перед тим обдирали суху кору та відкидали убік, аби потім скласти її окремо. Такою добре розпалювати піч.
Нашою працею зацікавилися двоє синичок. Вони нишпорили у відкинутій корі і вишукували там шкідників. Поряд лежали зерна пшениці, якою підгодовуємо курей, однак синички не звертали на них уваги. Їм захотілося іншої поживи — короїдів, черв'ячків. Маленькими тендітними дзьобиками їм аж ніяк не розтрощити кору, не дятли ж... А тут така нагода!
Мило було поспостерігати за синичками. Пташки наближалися до нас на метрову відстань. Складалося враження: простягнеш руку і торкнешся пташини. Але цього ми не робили.
Цікаво, що гупання сокири, наші гучні розмови, різкі рухи, помахи рук не лякали синичок. Справді, довірливі!
