(Етюд)
На початку літа квітка соняшника нагадувала ромашку. Тільки замість білих — красувалися жовті пелюстки. Соняшник вранці завжди дивився на схід сонця, потім повертав квітку-голову на південь за рухом небесного світила, а ввечері півобертом проводжав його захід, заглядаючи з-за тину. Як тільки сонце опускалося за обрій, соняшник знову повертав свій погляд на схід, з нетерпінням очікуючи світанку. Лише прохолодна північна сторона не цікавила рослину.
Минали дні, тижні... Соняшник ріс на очах. У спеку я поливав його водою. Квітка більшала, а стебло піднімало її чимраз вище. На ній вже добре було видно зернятка. Вона так само вперто спрямовувала свій погляд за рухом сонця, жадібно хапала його проміння. Згодом робила це дуже повільно. Не вельми легко повертати рослині обважнілу масивну голову. Я навіть назвав соняшника "ледацюгою".
Під кінець літа голова соняшника стала здоровенною, мов тарель. Тепер йому байдуже, куди прямує сонце. Соняшник дивився тільки на схід. А через деякий час взагалі понуро опустив голову додолу. Стебло, хоч і міцне, та зігнулося під її вагою у дугу. Аби соняшник "не зарив носа у землю" (є така українська народна приповідка), я підпер його голову рогачем. Ще трохи часу — і зітну її. Будемо ласувати насінням! Частину прибережу для птахів, аби підгодовувати взимку, частину для нового висіву. Отож, не марним було життя соняшника!..
Комментарии