(Осінній етюд)
Вересень. Ліс пахне грибами. У вихідні від шкільних занять, спозаранку відправляюся на "тихе полювання". Назустріч дехто повертається з лісу вже з повним кошиком грибів.
- Поспішай-поспішай! - жартує до мене старший дядечко. - А то всі гриби без тебе визбирають...
Навпаки, йду повільно, насолоджуюся красою осіннього лісу, густим туманом. У кошику - кілька рижиків, сироїжок, пощастило знайти й маслюка.
Біля старої сосни мою увагу привернула сироїжка неймовірної краси - сизувато-фіолетова, величенька, шапка, як дві згорнуті долоні, на високій ніжці, справжня лісова чаша. Так і є. Шапка наповнена дощовою водою, по якій, мов чивник, плаває жовтий листочок. До ніжки гриба прилип равлик. Це вказує, що гриб здоровий, їстивний.
Дотепер не можу збагнути, чому сироїжку назвали сироїжкою. Невже її можна їсти сирою?.. Кого не запитував - ніхто путньої відповіді не дав. Може, ви знаєте?.. Привідкрийте таємницю...
Я не став зрізати чашу, шукав гриби поруч і все позирав на сироїжку. Раптом прилітело три горобчики. Цієї пори у лісі їх рідко коли побачиш, вони мігрують ближче до людських поселень. Ввічливо, по черзі, без суперечок, зайвого гамору, "штовханини" кожен з них напився з чаші-сироїжки дощової водички. Здавалося б, нічого дивного, захоплюючого тут нема. "Буденна лісова зустріч". Але якось радісно, весело стало на душі. Добре, що не зрізав та не поклав у кошик лісову чашу.
