Мене звати Артем. І я на сьомому небі од щастя, коли наїмся хоч греблю гати. Але я не про це…
Кожен день починається з того, що я просинаюся у свинячий голос, притім, що до ліцею мені – як за тридев'ять земель. У метушні я стріляний горобець, тож через кілька хвилин уже в дорозі. Але буває, що запізнююся, тоді мені тикають в очі. На перерві, продаючи зуби, мчу до буфету, де ласощі як на долоні. Не гаючи часу, викупляю декілька пиріжків та хутко їх знищую. Під кінець дня здається, що поїв на макове зерня. Та насправді я дещо передав куті меду, оскільки треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.
Потяженко Артем (2017);
м. Полтава, ПМБЛ №1
