Предлагаю к прочтению отрывок из будущего текста (повести, романа - пока неизвестно:) ), в котором, в сущности, речь идет о районе Праги, какой он видится глазам героев - примерно двадцатитилетних ребят из-за границы.
Ми з Анною відправились до Шаркова, мого першого прихистку закордоння, який за неможливістю показати рідне місто став свого роду провідником до минулого. А минуле – це як твоє помешкання, коли його навідує зовсім неочікуваний гість посеред ночі: папери розкидані на столі, комоді та підлозі, джинси висять на дверях, на ліжкові – кілька старих футболок, про кухню краще і не згадувати. Шарков кишів емігрантами та бездомними собаками, на храмових палісадниках та на більш віддалених дорогах і залізницях лежали пляшки, обгортки від чіпсів і цигарок, тротуарами крокували зграї голубів, безпардонних, немов грифів; старовинний міський район, повний крамниць, що передавалися із покоління у покоління євреїв або вже і в’єтнамців – нових тутешніх традиціоналістів, на кожному повороті якого – галас або шепотіння іншою мовою, говором, діалектом, у кожному будинку – паб, бар або пивний ресторан. Архітектурно район нагадував малюнок, виконаний безстрашним малим років десяти: всі будинки приблизно однакового розміру (чотири ряди по п’ять-шість вікон кожен), але всякий – іншого кольору, рандомно орнаментований, де відразу за сірим готичним костелом із XVIII століття знаходилась біла сецесна коробка школи економіки, обмальована графіті з усіх сторін. На фоні всього цього кафе-ресторан «Буколики», до якого ми прямували, здавався цілковито зайвим: літературний «шлейф», акуратний, аж занадто манірний, словом, нетутешній інтер’єр цього закладу абсолютно виривались із загальної кітчевої обстановки, і здавалось, що єдиним носієм несмаку у районі були саме «Буколики».
Ми йшли вулицею Липовою – тією самою, де немає жодної липи (окрім палісадника біля костелу), де на четвертому поверсі бежевої будівлі колись мешкав я, а у коричнюватому будинку навпроти через дорогу – чоловік-словак і його дружина-чешка, які щоранку з’ясовували стосунки; вона тиснула на мозок йому та десяткам інших, хто необачно залишав вікна відчиненими, потім театрально трахкотіла кавоваркою по плиті або ж розбивала тарілки (Господи, скільки ж там перевелось посуду), він відповідав зевсовим „Kurvo zasraná“, а тоді, ближче до восьмої, коли прокидалось дитя і починало спересердя ревіти, вони разом намагались заколисати його, врешті мирилися та ховалися кожен у власній кімнаті.
Ми з Анною зайшли до в’єтнамської крамниці пана Бахн Мі. Старий Бахн Мі, низький, як більшість в’єтнамців, худорлявий і лисий, ніколи не говорив зайвого, тому що взагалі майже не говорив. Щоразу, коли я навідувався до нього, Бахн Мі переглядав крихітний (у ньому б вмістився футбольний м'яч) телевізор з ери динозаврів у своїй комірчині – переважно в’єтнамські серіали та новини, але часом і місцеві музичні канали, і з особливою любов’ю переслуховував хіти Britney Spears, очищуючи картоплю. Коли дзвінок сповіщав про появу відвідувачів, він відштовхував квітчасту фіранку, що було часом видно і пані Бахн Мі, а також мініатюрне радіо на верхній поличці, і виходив на зустріч, з незмінним беземоційним виразом обличчя повторюючи завчене привітання. Крім «Добрий день», «До побачення» та назв цін я за півтора роки життя у Шаркові нічого від нього не почув. Однак того дня пані Бахн Мі тримала на руках дитя, яке пило молоко матері і з ним же успадковувало мистецтво тиші. Я взяв банку «Доктора Пеппера», і ми продовжили наш шлях – на майже домашній поетичний вечір, який обіцяв бути присмаченим іронією, критикою (з найкращих побажань) і дещо базарною та галасливою «дискусією», яку завжди можна було обумовити благородною метою – з’ясуванням, що таке справжня література та для чого взагалі писати.
Комментарии
Да пребудет с тобой сила, не позволяющая терять темп повествования, маслянить масло и высказывать одновременно всё, что имеешь сказать.