Полудень. Корови вдосталь напаслися на лузі і лягли відпочити. Добре, що день не вельми спекотний, та все ж літнє сонце змушує пастухів шукати затінку. Удвох із сусідкою — жінкою старшого віку, у прабабусі мені годиться, сіли під розлогою у кроні вербою. Знаючи, що сьогодні її черга пасти корів, сам зголосився піти у напарники, замість своєї бабусі, адже здавна повелося у селі — мають один одному допомогти. Тим паче, що люблю послухати розповіді тітоньки Валентини — так звати сусідку.
— Тітонько Валентино, розкажіть щось цікаве, — прошу сусідку.
— Цікаве?.. — перепитала вона. — Ти спершу скажи, котра година.
Я витягнув з кишені мобілку, подивився і:
— Дванадцята, — відповів.
— Через годину будемо гнати корів додому на обідню дійку, — саме так і сказала тітонька Валентина. — А тепер про цікаве...
Вона замислилась на хвилинку, лагідно посміхнулася і розпочала свій монолог:
— Тепер за годинником, за мобільним телефоном можна дізнатися котра година і що далі робити, що планувати. А колись...
...Про ці епізоди з дитинства розповідала моя бабуся. Годинник ж бо тоді не у кожного був, а якби хтось заговорив про мобілку, то відразу назвали б недоумкуватим.
Дитиною їй разом з однолітками з дня у день доводилося пасти корів. Час визначали за тінню. Якщо вона від палиці вдвічі довша — вже обідня пора. Інколи хтось з господарів виходив на край лугу і гукав до пастухів: “Час гнати корів додому!..”.
Пасли, як правило, до заходу сонця. Дні особливо довгими видавались у червні. Воно так і є у природі: 22 червня — найкоротша ніч у році.
Не раз просила бабуся Господа: “Боженько, спусти хутчій сонце за обрій, а то воно само ніяк не зайде. Ще так хочеться після пасовиська з дітьми погратися...”. Але які там ігри... Приходила ввечері додому втомлена, повечеряла і лягала спати. Тут же засинала. А вранці, ледь не зі сходом сонця, знову пасти череду.
Щодо годинника, то сталося диво, його замінив потяг. Поза селом проклали “штреку” (так колись в Галичині називали залізничну колію) і пустили це диво техніки. Потяг проходив повз село чотири рази на день. Тобто здійснював два рейси від станції до станції (з урахуванням зворотнього напрямку). Ніколи не порушував графіку. Стукіт коліс потяга добре було чути й на лузі.
Вранці, тільки застукотів потяг, господарі виганяли корів на пасовисько. Коли потяг повертався, гнали корів на обід додому. Після обіду знову під стукіт коліс потяга виганяли корів на луг пастися. А ввечері потяг давав сигнал: “Час додому!”.
Та найцікавіше те, що через три-чотири дні корови самі навчилися визначати час за стукотом коліс потяга. Тільки він наближався, корови без команди пастуха шикувалися у “шеренгу” і чалапали додому. Скажи, чи не розумні тварини?..
...Солодкий, ніжний голос тітоньки Валентини, наче та колискова, заколихав мене. Я так і заснув під вербою. Мені наснився потяг, чомусь вусатий дядечко-машиніст у строгій формі залізничника, але зі щирою посмішкою, який давав сигнал-гудок коровам: “Час додому!..”.
Розбудив мене теплий дотик руки тітоньки Валентини і її запитання:
— Маркіяне, котра година?
— Тринадцята, — глянувши на мобілку, відповів. — Час додому...

Комментарии  

Ольга Бучек
+2 #3 Ольга Бучек 05 июня 2017
Цікаво!
Маркіян Лехман
+2 #2 Маркіян Лехман 29 мая 2017
Щиро дякую за коментарі і поради!
director
+3 #1 director 28 мая 2017
Хорошо написанная зарисовка. Этюд. Гладко и ровно. Детали точны. Диалоги убедительны. Есть кода. Все славно...

Когда я начинал писать, я тоже добивался такой гладкости, внятности... Но однажды столкнулся с очень опытным, в возрасте, редактором. И он мне в рецензии на одну из первых из моих повестей "Давно не пахло земляникой" написал много хороших слов. Но заметила, что единственным недостатком повести является гладкопись. Что она имела в виду я тогда не очень понял, а переспрашивать не решился... Хорошо, что она привела из моей же повести фрагмент, который, как ей показалось не являлся гладкописью.

"Давно не пахло Земляникой" сейчас лежит на сайте papchenko.ru. А это тот самый фрагмент, который ей показался не ГЛАДКОПИСНЫМ:
"Действительно, притихший было ветер с новой силой навалился на деревья, сгибая и теребя их ветви, выворачивая серебристую изнанку листвы. Метрах в десяти над землей, размахивая страницами, как крыльями, пролетела газета. От того, что она летела так высоко, и от того, что на синюшном фоне неба она казалась ослепительно белой, какой–то призрачной, Вольке стало не по себе."

Не знаю, Маркиян, зачем я тебе это написал. Считай, просто так )))

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии

  • Жолуді у кишені

    Майя Майя 24 октября 2018
    время разбрасывать камни!
     
  • Паморозь

    Майя Майя 24 октября 2018
    Долга и теплая это хорошо. а у нас что-то ...
     
  • Жолуді у кишені

    topolenok topolenok 14 октября 2018
    Я так в детстве однажды посадила во дворе ...
     
  • Жолуді у кишені

    Майя Майя 06 октября 2018
    У нас около дома камней накидали, а ...
     
  • Жолуді у кишені

    Маркіян Лехман Маркіян Лехман 06 октября 2018
    Вода камінь точить, але камінь притисне пагін ...

Новенькое в блогах

І слово лікує!..

Лехман Маркіян Тарасович
11 ноября 2018

(Картинки з життя)

Недільного ранку у храмі вже завершувалася відправа Служби Божої, як на...

dec fr034

Пригощайтеся!

Лехман Маркіян Тарасович
10 ноября 2018

(Картинки з життя)

На вихідні приїжджаю зі студентського гуртожитку у Львові додому, у рідний...

popugay

Продолжается конкурс литературных викторин! Нова конкурсна вікторина!

Папченко
26 октября 2018

Внимание! Продолжается конкурс литературных викторин! Приз победителю - пять тысяч рублей!...

zag

Паморозь

Лехман Маркіян Тарасович
19 октября 2018

(Етюд)

Така довга й тепла осінь. Вже й Покрови минуло, ось-ось спливе багряний жовтень, а сонце...

zholudi

Жолуді у кишені

Лехман Маркіян Тарасович
04 октября 2018

(Нотатки з фенологічного щоденника)

Не по-осінньому теплий погожий день не віщував лиха. Та...