Полудень. Несамовита літня спека, хоча літо вже добігає кінця, а з ним мої останні “великі” шкільні канікули. Скошена отава духмяно п'янить. На лузі ніде сховатися від палючого сонця. Квіти, яких не зачепила коса, живцем “горять” під сонячним промінням.
Скраю сіножаті є чагарники верболозу, а поміж ними — невеличке плесо (озерцем не назвеш), тож шукаю рятівного затінку там. Здавалося б, нічим не приваблива водойма, де більше болота, ніж води. Але ж у ній також вирує життя крихітних істоток. Цікаво спостерігати за ними! Принаймні мені такі спостереження приносять неабияке задоволення, внутрішнє заспокоєння, завжди відкриваю світ нового, досі не баченого, дивуюся гармонії Природи. Можливо, що сприймаю дещо наївно, по-дитячому романтично, казково, хоча вже на порозі дорослого життя, адже попереду лише рік навчання у школі, але щирим серцем, бо люблю все живе!
Мою увагу привернуло троє жабенят, які сиділи на широкому листку латаття, мов на плотику — водному транспортному засобі, і разом з ним легенько погойдувалися на хвилях. Побачивши мене, враз стрибнули у воду. Сховалися. Все ж цікавість перемогла. Я завмер, а жабки знову забралися на “плотик” і стали ретельно вивчати непроханого гостя, який порушив їхній спокій. Тільки зроблю рух — вони знову шубовсть у воду. Через деякий час вже знову на “плотику”. І так повторювалося з десяток разів.
— Ох, з вами б скупатися! — розмірковую. — Однак тут води “жабі по коліна”, ледь п'ятки намочу...
Раптом по плесу промайнула чиясь тінь. Глянув у небо. Низько над водою пролетів лелека. Йому вже скоро у вирій. Птах повільно зробив ще одне коло і сів на протилежному від мене березі.
Жабенята здогадалися: буде на них полювання! Тому, не гаючи часу, враз зістрибнули з “плотика” і сховалися у густих заростях очерету і татарського зілля...
