Між селом, де живе моя бабуся, і широким хлібним полем простягнулася довга лісосмуга. На просторих ланах інколи можна побачити зайців. Власне, їх багато, але вухаті надійно ховаються від стороннього ока. Тим паче, що вдень зайці здебільшого відпочивають, а вночі, коли хижаки сплять, навпаки виходять зі своїх схованок-лежанок похарчуватися. Заєць має чимало ворогів — лисиці, яструби, вовки (щоправда, такі у нашій місцевині не водяться), та найстрашнішим ворогом є людина-мисливець.
Мій хресний батько розповідав, як одного разу пізньої осінньої ночі йому довелося їхати на авто дорогою цього поля, по якій селяни звозять додому зібраний врожай. Раз по разу світло фар “перерізали” зайчиська, туди-сюди перебігали через польову дорогу.
— Тільки б не розчавити, — думав хресний, — Нехай живуть!..
Зрештою, по такій грунтовій трасі, де яма на ямі, а якщо ще й випаде дощ, то й надійно загрузнути можна, не розігнатися. Їхати доводиться тільки на малих оборотах.
Далі хресний сумно мовив:
— Не раз бачив, як мисливці повертаються звідси з багатими трофеями. Навіть не зважають на те, що неподалік з обох боків поля два села, тож стріляти не можна.
Взимку зайців можуть видати їхні ж сліди, залишені на білому снігу. У полі їх легше відшукати. А ось через лісосмугу, та ще й засипану снігом, пробиратися важче. До того ж, кмітливі та обережні звірята довго не перебувають на одному місці. З лісосмуги чкурнуть у поле, а там шукай вітру в полі. Шукаєш у полі, а вони вже причаїлися десь у лісосмузі під кущем чи ялиновою лапою. Так швидко бігають, що задні лапки аж випереджають передні. Недарма кажуть: “Вовка ноги годують, а зайця рятують”.
Все ж я виходив “на полювання” (звісно, без мисливської рушниці, якої б до рук не взяв!), аби поспостерігати за вухастими звірятами. Та куди там! На сліди натрапляв часто, а самих зайців бачив рідко-рідко, і то здалеку. Це ж вони, як тільки мене побачили, подавалися навтьоки. Аж образливо ставало: я ж бо до них без злих помислів. Відразу зрозумів, що близького знайомства не буде. Однак не піддавався відчаю.
На краю поля побачив кілька молодих яблунь-дичок, кору на яких хтось погриз, обшарпав, а навколо дерев чітко виднілися на снігу заячі сліди.
— Ось тут, мабуть, і харчуються вухаті, не раз сюди прибігали, — подумав і, як з'ясувалося згодом, не помилився.
Вирішив щодня приносити їм гостинці. Адже маю вільний час — зимові канікули у школі, а йти мені з дому (з міської квартири) до “заячої їдальні” півгодини, не більше. Принагідно ще й навідаюся до своєї бабусі у село.
Вдома взяв моркву, бурячок, а на додачу мама поклала у торбинку четвертинку капусти (решту використала на салат) і пожартувала:
— Коли ти був зовсім малим, то я чи тато приносили тобі гостинці від зайчиків — булочки, тістечка, печиво, цукерки... Ох, як ти смачно їв, коли повірив, що це справді зайчик передав для тебе... Тепер їм віддячуй! Тим паче, аби виростити городину, ти багато попрацював на грядках.
Ще звечора я розклав біля яблунь-дичок, де бачив заячі сліди, овочі, а наступного ранку знову навідався сюди з гостинцями. Та марно. Зайці знехтували дармовими харчами. Тільки аж через два чи три дні побачив, що від моїх овочів залишилися дрібні рештки та багато заплутаних заячих слідів на снігу: одні тяглися з поля, інші з лісосмуги, а хто, куди і звідки біг і куди потім побіг — з'ясувати годі. Словом — клубок, що не розмотати.
...І так щоразу, з дня у день упродовж канікул я підгодовував зайців.
...Завтра до школи. Увечері востаннє пішов до “заячої годівнички”. Смеркало, тож поспішав. І ось винагорода: метрів за п'ятдесят від себе таки побачив двох білих вуханів, що ласували моїми гостинцями. Тільки-от, прикрість, як побачили мене, то відразу дременули.
...Кладу під деревця останню порцію овочів і гукаю до зайців:
— Смачного!
