(З фенологічного щоденника)
Повертаюся з прогулянки осіннім лісом. Вечоріє. У лісі швидко настають сутінки, через крони дерев сонця не видно. Але не поспішаю. Завтра — субота, вихідний, тож не треба йти до школи. Підготуватися до уроків ще встигну. Ні, навіть не по гриби ходив до лісу, хоча кілька таких дарів Природи потрапили у мою торбинку, випадково надибав. Просто милуюся красою, різнобарвним листям, що шелестить під ногами. І яких тільки кольорів не навигадувала Осінь, багата у неї фантазія!
Звертаю зі стежки до старої липи. Аж бачу, що переді мною пересувається клубок листя, не котиться, а повзе по землі. Що за дивина?!.. Вітру ж нема, навпаки, тиха осіння погода, яка рідко буває такої пори, щоправда, трохи пробирає холод. Цей клубок попрямував якраз до липи і враз зник під деревом. Там, де починається від стовбура коріння, була вирита невелика нора, можливо, якимось звірятком, і клубок шубовснув саме у неї. Я завмер, потім тихцем, як тільки міг, підкрався ближче та й став спостерігати. Раптом з нори визирнула мордочка їжачка. Відразу стало очевидним: це він так готується до зими, влаштовує собі кубло, стелить у помешканні опалим листям.
Я не став заважати лісовому мешканцю лаштуватися на зиму, хутко залишив це місце.
...Вдома за горнятком смачного гарячого чаю згадував про їжачка. Мені чомусь стало його шкода, і не тільки його. Таке кубло посеред лютої зими — це не затишна міська квартира, а листя — не тепла пухова ковдра. Одних звірят вб'ють міцні морози, інших (особливо старих) здолають хвороби, ще когось взимку неодмінно розшукає хитра лисиця... Заснуть і не прокинуться весною.
Чим зарадити? Скористаймося підказкою старших (так навчив мене дідусь): якщо побачите місце, де зимує їжачок, додатково накрийте його зимове помешкання опалим листям, сосновими гілками, сухою травою, можна й невеличким оберемком сіна чи соломи. Це хоч якось допоможе звірятку.
Комментарии