Був у тата в дитинстві розумний песик Жучка. Мала, чорна, кучерява, мов овечка. Підібрав безпритульне цуценятко на вулиці, повертаючись зі школи додому. Кілька днів поспіль бачив її на одному і тому ж місці під кущем. Кожному довірливо заглядала у вічі і тихим скавчанням благала нагодувати. Але замість гостинця дехто міг дати стусана. Тож шкода стало.
Батьки тата не перечили появі нового мешканця. Тим паче, що тоді вони жили у селі, песика у них на подвір'ї не було. А хто в такому випадку стане сторожити господарку?.. Хоча, який там з Жучки сторож. Хіба що скаже: “Гав-гав! Чужий іде!”. Та й це добре.
Найперше щедро нагодували її селянськими харчами і запевнили: з голоду не помреш, будеш свого роду господинею!
Жучка відразу відчула добрих людей, вірою-правдою служила. Втім, найбільше потоваришувала з татом. Той на луг сіно громадити — вона за ним. У магазин за покупками — та слідом. Сяде біля дверей магазину і терпеливо чекає, але не тільки на тата, а й на солодку цукерку. Як же не пригостити вірного друга. Книжку разом читали. Вмощувалася йому на коліна і дивилася на сторінки. Подобалося, як тато читав уголос. Череду корів разом пасли. Справно завертала тварин до стада. Хоч мала, зате голосиста. Тато йде до школи — Жучка слідом прямує. Однак батьки до школи не пускали (ні, не тата, а Жучку), прив'язували її на ланцюг, а то б до закінчення уроків чекала під школою.
Навчилася Жучка й рибалити. Тато завжди брав її зі собою, коли йшов на озерце рибу ловити. Обоє пильно стежили за поплавцем. Тихо-тихо сиділи, щоб рибу не налякати, не сполохати. За кілька таких “рибальських посиденьок” Жучка зрозуміла-второпала: якщо поплавець тоне, стрімко пливе по воді чи підстрибує на плесі, треба смикати вудкою, бо клює. Отож, коли клювало, починала гавкати, наче підказувала: “Тягни! Зараз улов буде!”. Неймовірно раділа кожному спійманому карасику, крутила-вертіла хвостиком, підстрибувала. Навіть хвилі від вітру, на яких інколи погойдувався поплавець, що не розбереш — клює чи не клює, не могли обманути розумного песика.
Сирої риби Жучка не їла, тільки смажену. А щойно спійманий “дріб'язок” давали котикові Мурчику. Жучка також заприятелювала з ним. Постійно грали у свої котячо-собачі ігри, пили свіже молоко з однієї тарілки. Коли Мурчик їв рибу, вона поважно ходила навколо нього, усім своїм виглядом хизувалася і запевняла: “Це я тобі наловила риби! Підказувала господарю, що треба смикати вудкою!”. А кіт вдячно муркотів...
...Ох, мені б таку Жучку!
