Так цікаво розповідати про тварин і пташок, як бабуся Валентина — наша сусідка у селі, мабуть, ніхто не вміє. Завжди говорить пристрасно, з інтонацією, емоційно жестикулює, наче казки розповідає малечі, але це — не казки, а цілком реальні історії. Слухав би і слухав. Тільки встигай запам'ятовувати і записуй. Сам нічого не вигадуй, не фантазуй, не додавай. Подавай так, як оповідала. Одна історія мені чомусь особливо припала до душі.
...Тоді бабуся Валентина була ще молодою дівчиною, працювала у колгоспі. (Ох, і важка ця праця, і не завжди була винагорода за неї). Влітку разом зі своїми подругами-ровесницями пішла на весь день сапати буряки. Стояла неймовірна спека, сьомий піт лився з чола. Однак дівчата працювали заповзято, встигали й жартувати.
До їхнього дружнього гурту долучився горобчик. То до однієї підлетить, то до іншої, і все ближче та ближче. Подивиться в очі і починає нишпорити у землі, вишукує комашок.
— І кого ти з нас найбільше сподобав? — жартували дівчата.
— Та всіх нас сподобав, бо всі ми — красуні! — відповідала котрась з них.
Не просто так тримався горобчик дівочого гурту. Над полем кружляли яструби. Малій пташині ніде було сховатися від них. А до села, де знайдеш прихисток під чиєюсь стріхою, чи у розлогій густій кроні дерева — далеко, кілометрів три. Тож шукав порятунку серед людей. Дівчата, окрім горобчика, нікого з дрібних пташок не бачили у полі, навіть жайворонків. Десь причаїлися, заховалися від хижаків.
— Не бійся! Ми тебе в образу не дамо! Будь з нами! — запевнили працівниці поля.
Горобчик наче зрозумів їхні слова, збагнув щирі наміри, відчув людську доброту. Тому трохи заспокоївся, але далеко від дівчат не відлітав.
Коли сіли пообідати, тут же, у чистому полі, бо й кущика для затінку поблизу не знайти, горобчик примостився неподалік них. Щедрий обідній стіл накрили йому, гостинно почастували крихтами хліба, крупинками смачної каші...
Вже вечоріло. Можна йти додому. Справно попрацювали! Горобчик — слідом за ними. І знову близько гурту тримається. Підлетить та й очікує на них. Ті трішечки наперід, а горобчик наздоганяє. Яструбів у небі не меншало.
— Ходімо з нами до села! — гукнула русява дівчина.
Враження, що горобчик погодився.
По дорозі дівчата зробили «привал», скупалися у неглибокій річці. Горобчик тим часом чекав на них, сховавшись в очереті. Підглядав за русалками. І тільки коли прийшли до села, тямуща пташка вдячно цвірінькнула своїм рятівницям і зникла у густих садах. Тут яструбу не вполювати на горобчика.
Комментарии