ЗВІДКИ НАЗВА СЕЛА?..
Поряд з Червоноградом — с. Добрячин. Його первинна назва Добрачин. І походить вона навіть не від слова «доброчинці», що, здавалося б, цілком логічно, а від словосполучень «добрий чин», «люди доброго чину», «люди чину добра».
Народний переказ оповідає, що під час турецько-татарського нашестя місцеві мешканці врятували життя польському шляхтичу, людині високого суспільного стану, надійно переховували його, годували. Після того, як лихо минуло, він почав називати мешканців цього поселення — людьми чину добра.
Втім, це лишень переказ, навіть — легенда, хоч і прекрасна... Але люди у селі справді добрі, щирі, чуйні!
А ось перша писемна згадка про Добрячин (Добрачин) датується 1390 роком. В історичних документах є такий промовистий запис: «Пращур роду Добрачинських гербу Прочко з Добрачина, появився у 1390 році в оточенні Дмитра з Гораю, наймогутнішого і першого відомого Корчака». Із запису стає очевидним, що село існувало ще раніше.
ПРОСКУРКА
На околиці села Добрячин, у напрямку Сокаля, неподалік берегів Західного Бугу, є урочище, яке старожили називають Проскурка. Тепер тут розлогі луки. А кілька століть тому були непрохідні болота, порослі густим високим очеретом.
Походження топоніма «Проскурка» також пояснює давній народний переказ.
Якось на село напали татари. Сталося це на Великдень. Люди схопили їжу, передусім освячені паски, і заховалися у високих очеретах посеред боліт. Довго довелося там перебувати. Запаси їжі вже вичерпувалися. Селяни ділилися один з одним останнім. Насамперед годували дітей. Великодні паски розрізали на дрібнесенькі-дрібнесенькі шматочки, як церковні проскурки, аби кожен мав крихту в роті. Так врятувалися від голоду і пережили вороже нашестя.
А назва проскурка залишилася в пам'яті...
ВІДЬМА ПАЛАЖКА
Селяни знають і вірять у безліч прикмет, переповідають різні історії про чортів та іншу нечисту силу, що водиться в очеретах і може приймати подобу домашніх тварин, аби наблизитись до людей і накоїти лиха.
У давнину в Добрячині розповідали про жінку, яка, будучи чарівницею, вміла перетворюватись в кота, пса і т.д. Якось в подобі кота вона забігла до стайні одного господаря, котрий добряче потягнув того кота дрючком. Наступного дня баба Палажка накульгувала на ногу і це стало незаперечним доказом того, що саме вона була тим котом. Таку легенду повідав польський етнограф Броніслав Сокальський у своїй книзі «Повіт Сокальський», видані польською мовою у Львові 1899 року.
