Цю неймовірну історію розповів мені татів приятель — дядько Іван. Сталася вона, коли той ще був 10-12-літнім хлопцем, словом, дитиною. Жив тоді з батьками і дідусем Степаном у селі на Волині — в краю прадавніх, вічнозелених лісів і синіх озер, які так і називають: “Голубі очі Волині”. Хата їхня стояла біля лісу, де дідусь працював лісником. Його навіть величали “Лісовиком”, бо все знав про звірів, птахів, цілющі рослини, стверджували, що уміє розмовляти їхньою мовою...
...Одного разу дідусь Степан повертався з чергового обходу і надибав на козенятко дикої кози. Воно, очевидно, щойно народилося. Маленьке, кволе, мокре, з червоно-коричневою шерстю, вкритою світлими латками, тремтіло від холоду, хоча був теплий-теплий день, жадібно мекало, мов те безпомічне ягнятко, просило їсти. За кілька метрів від козенятка, під ліщиновим кущем, лежала мертва мама-козуля. Щось сталося, коли народжувала...
— Пропаде козенятко, — майнула думка, — Треба рятувати!
Через ті світлі латочки, наче сонячні зайчики, що вкрили тіло лісової тваринки, дідусь Степан назвав козенятко-знахідку Латочкою. Це була самиця (скажемо так: дівчинка-дитинка). Допоміг звестися на ніжки, потім взяв на руки і, мов те немовлятко (а й бо справді немовлятко!), поніс додому. Відразу попросив сина — Іванового батька закопати мертву козулю у яму, докладно вказав місце, а сам взявся годувати Латочку. Налив у пляшку з довгою горловиною свіжого коров'ячого молока і підніс кізоньці до мордочки. Та спочатку відмовилася пити, а коли скуштувала смак молока, то відразу сподобала. Згодом, як тільки хотіла ще молочка, тицяла мокрим носиком у дідусеві долоні чи когось з присутніх господарів, благально дивилася в очі, мовляв: “Почастуй!”.
Латочка ледь не відразу освоїлася у дідусевій хаті. Тупала каблучками-копитцями по дерев'яній підлозі, всюди заглядала — під стіл, під лавку, у піч, що там готують на обід, все вивчала. І на подвір'ї, і у величезному садку, де паслася корівонька Калина (зробили для неї огорожу, аби не шкодила квітам, кущам, плодово-ягідним деревам), почувала себе господинею. На диво, відразу потоваришувала з Калиною. Спритно пробереться через огорожу, а то й перестрибне, і вже поряд з “подругою”. Ночувала з корівонькою у хліві. А коли та привела теличку Малинку, Латочка стала для неї сестричкою.
Взимку Латочку випускали з хліва погуляти. Та кликала за собою на прогулянку Калину й Малинку. Але де ж коровам гуляти по снігу?..
Полюбила Латочка свіжий спечений хліб, трішечки посипаний сіллю. Такий смачний хліб спечеш тільки у селянській печі, на дров'яному жарі! Бувало, дадуть скибку, а вона ще просить, тупає передньою ніжкою по землі, а ні, то грюкає копитцем об поріг хати.
Так минув майже рік. Нічого не вказувало на те, що Латочку манить ліс. Але всі домочадці розуміли: прийде час розлуки, адже дика кізонька повинна жити у лісі.
Взимку дідусь розвозив сіно, розкладав його у лісових годівницях для диких кіз. Латочку брав зі собою. Та слухняно йшла за кіньми, запряженими у сані, чекала, коли дідусь Степан завершить роботу, і так само слухняно йшла за порожніми саньми додому.
Однак сталося те, що мало статися. Якось біля годівниці вони застали стадо диких кіз, які мирно жували сіно. Метрів сто було до них. Лісові мешканці почувалися у безпеці. У цій спеціальній заповідні зоні полювання було заборонене. Хоча, заради правди, випадки браконьєрства таки траплялися. Про закони, звісно, звірята не знали, а от до людей звикли, адже навколо — села, тож часто зустрічалися з “мисливцями без зброї”, які збирали у лісі гриби, ягоди, лікарські рослини. Інколи дикі кози паслися поряд з колгоспним стадом корів.
Побачивши своїх, Латочка спочатку завмерла, трохи насторожилася, потім глянула на дідуся, наче дякувала йому і прощалася з ним, а через мить, обережно ступаючи, потім упевненіше й упевненіше, подалася до стада. Тварини охоче прийняли Латочку до свого гурту. Приглядалися, роздивлялися і таки визнали: “Своя!”. Додому вона вже не повернулася.
— Нічого не вдієш, поклик Природи! — розводив руками дідусь Степан.
Сумно стало, жаль влився у серце старого лісника. Непокоїла думка: чи приживеться вона у лісі після того, як звикла до людей, адже тут свої закони? Залишалося сподіватися тільки на краще. Наостанок дідусь гукнув:
— Латочко!
Та оглянулася, ступила крок назустріч, але до дідуся не побігла. Залишилася у стаді.
Комментарии