Народився 2 січня 1948 року в гірському селі Рекіти Міжгірського району Закарпатської області в селянській багатодітній сім’ї, в якій виховувалось дві сестри – Марія і Калина, чотири брати – Іван, Михайло, Федір та Юрій.
 Змалечку Василь тягнувся до книг. Але найбільше любив писати замітки до районної та юнацьких газет. Першу опублікував, коли вчивс

я в третьому класі. Василь був членом літературно-мистецького клубу, де прививали навики писати прозу, поезію. Цей закарпатський клуб очолювали талановиті літератори – Петро Скунць та Василь Кохан. Вони й прийшли висновку, що цей верховинський юнак таїть у собі дар образного мислення, що дасть йому можливість займатися художньою літературою – писати новели, оповідання, повісті, романи. Вони, як у воду дивилися. Не минуло багато часу, як Василь проявив себе – був призером багатьох літературних конкурсів не тільки на Закарпатті, але й далеко за його межами. За скеруванням газети “Зірка”
 він був учасником першого зльоту юних кореспондентів України від областей Західного регіону.
 До призову на строкову військову службу працював інструктором-екскурсоводом західного регіону України на Міжгірській туристичній базі, водночас на громадських засадах – диктором районного радіомовлення „Говорить Міжгір’я”.
 У жовтні 1968 року його призвали в армію. Тут спочатку навчався в школі молодших авіаційних спеціалістів, де здобув фах механіка з озброєння літака-винищувача “Міг-17”, “Міг-19” та “МіГ-21”. Згодом служив за Полярним колом, в Карелії (місті Кемі) , де за радянських часів пройшов пілотський вишкіл перший космонавт України Павло Романович Попович, який одержав скерування до загону космонавтів. Василь довідався про це значно пізніше, коли вже навчався на факультеті журналістики у Львівському вищому військовому училищі. Після зимової сесії ( на другому курсі) поїхав до міста Узина, що на Київщині, до батьків космонавта, побував у них. Багато цікавого вони розповіли йому про свого сина, про себе, і невдовзі він написав і опублікував нарис про родину, яка пустила у світ космонавта Павла Поповича.
 У 1975 році Василь Тарчинець закінчив факультет журналістики Львівського вищого військового училища. Одержав скерування до дивізійної газети групи військ у Польщі. Потім працював у груповій газеті, біля двох років знаходився, як тоді говорили, - на передовій. Було за велику честь служити у Залізній дивізії, слава якої поширювалась у військах.  Служив у Забайкаллі в редакції окружної газети, пізніше в Німеччині. У званні майора повернувся до рідного Прикарпаття – до редакції окружної газети.
 У перші дні створення Збройних Сил України працював старшим офіцером прес-центру Прикарпатського військового округу, згодом начальником згаданого прес-центру і водночас – прес-секретарем командувача військами ПрикВО, потім Західного оперативного командування. У складі робочої групи, яку очолював перший Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, брав участь у створенні проектів нових Статутів Збройних Сил України, водночас був членом комісії з упровадження форменого одягу військовослужбовців Збройних Сил України, багато зробив для упорядкування інформаційного простору Міністерства оборони України. Він був першим начальником прес-центру Прикарпатського військового округу. Про його діяльність знали ( а тому високо цінували) генерали Костянтин Морозов, Віталій Радецький, Анатолій Лопата, Олександр Затинайко, Валерій Степанов, Василь Собков, Петро Шуляк, Сергій Чернілевський, Віктор Палій, Микола Петрук, Олександр Чаповський, Людвіг Коберський та інші.
Василь Федорович Тарчинець автор тринадцяти  книг –“Вартові незалежності” (1997), “Місія миру” (1997), “Село у підніжжі Кичери”, (2003), шести  повістей – “Кредо життя” (2002), “Нас кличе Україна” (2002), “Стерня Кашицького” (2003), “Полковник із Ясіня”, (2003), “Державна служба охорони Львівщини” (2003), “Одна у всіх нас Україна” (2004). Він є співавтором двосерійного художньо-документального відеофільму “Ти поклич нас тільки Україно” (1997), “Кепа”, оповідання для дітей, (2005), “Дарувати дюдям радість”, (2007), “Автографи військових проектників” (2008), “Архітектор зі Звинигородщини” (2008).
 Наприкінці дев’яностих років відбувалася презентація двотомного видання “Історія Війська України”. На ній прозвучала гарна думка й про книги “Вартові незалежності” та “Місія миру”. Їх назвали третім томом славетної історії наших сучасних Збройних Сил.
 Полковник Василь Тарчинець – чи не єдиний український журналіст, який пройшов маршрутом російських колег – телевізійних журналістів на чолі з Курінним, які не повернулися з Балканської війни. Про все побачене і пережите там він розповів у кількох теле - і радіопрограмах, у нарисах репортажах. Тепер він пише книгу “Біль серця мого” у якій письменник розповідає про трагічні події на Балканах, про повені на Закарпатті та буревій на Волині, а також подає маловідомі сторінки перших днів формування молодого українського війська. Головний наголос у згаданій книзі автор робить на тому, що доля України цілком залежить від влади як у столиці України, так і на місцях. Зокрема, про це згадується в главі “Влада і суспільство” В цьому творі йдеться про рідне село Василя Федоровича – Рекіти. На превеликий жаль,  коштів на його видання бракує.
    Важливе місце у житті письменника займає його миротворча діяльність. У 1996 році на двосторонніх комп’ютерних навчаннях “Щит миру ІІ”, що проводились за програмою “Партнерство заради миру” у Сполучених Штатах Америки (штат Канзас), Василь Тарчинець одержав сертифікат керівника інформаційної служби об’єднаних міжнародних структур.
    Указом Президента України за багатолітню творчу працю та за успіхи на журналістській ниві Василю Тарчинцю присвоєно почесне звання “Заслужений журналіст України”.
      За серію підготовлених матеріалів та книг героїко-патріотичного (2002р.) відзначений Всеукраїнською літературною премією „Гілка Золотого Каштана”, а у 2007 році його п’ять книг „Кредо життя”, „Стерня Кашицького”, Полковник із Ясіня”, „Село у підніжжі Кичери”, „Кепа” відзначені Міжнародною літературною премією імені Олександра Фадєєва із врученням Золотої медалі”. За дві книги «Полковник із Ясіня» , «Дарувати людям радість»  їх автор удостоєний диплому лауреата  літературного об’єднання письменників Бойківщини.
З  ініціативи письменника Тарчинця засновано Малу академію літератури й журналістики і на громадських засадах він є її ректором. Особливу турботу проявляє Василь Федорович до дітей сиріт та напівсиріт, що є слухачами цього дитячого навчального громадського закладу. Завдяки залученим  спонсорам, у газеті “Акцент”, окремим додатком щоразу виходила газета “Мала Академія”, у подальшому (офіційно зареєстроване літературно-мистецьке видання журнал-газета “Сузір’я”, а також колективні збірки молодих літераторів з прозовими та поетичними творами.
Займається гірськолижним спортом, цінує природу і бореться за екологічно чисте довкілля, захоплюєтья фото  й туризмом.
 За активну громадську діяльність, успіхи у героїко-патріотичному вихованні підростаючого покоління, підготовки їх до служби у війську, літературну та наукову працю полковнику Тарчинцю В.Ф. присвоєно звання генерал-майора.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии

Новенькое в блогах

Новое награждение медалью! - Нове нагородження медаллю!

Пирателисса
18 августа 2020

Медалью «AKTIV» награждается пользователь сайта «Сокровища Папча» Саня И. (логин - sanya12)! За...

klady3

Люди! Конкурс викторин завершен!

Папченко
31 мая 2020

Всем привет! Ну, вот. Сегодня 31 мая. А на часах 24:00 по времени Екатеринбурга. И что это...

Дружба

Вірджінія Петровська
09 апреля 2020

Дружба - це опора всього нашого життя.

Друг для нас як мама, яка може потурбуватись та зігріти...

Щасливий той хто мав змогу знайти щасливе життя. Але найщасливіший той, хто вміє ним користуватись

Ростислав Ворох
07 апреля 2020

Що таке щастя? – це риторичне питання. Кожен з нас має свої зацікавленності, думки й погляди, а...

У Львові

Лехман Маркіян Тарасович
08 марта 2020

Коли горять вогні у Львові,
Луна мелодія весни,
Відчуєш пахощі медові...
Ой, зачаровувались ми!