На снігу під кущем ліщини чітко видно сліди білки. На білому килимі залишилось кілька шкаралуп від лісових горіхів. Очевидно, що білочка ласувала ними.
Пригадав, як наприкінці літа я також збирав під цією ліщиною горіхи. Врожай видався поганим. По-перше, було мало горіхів; по-друге, частина з них виявилась зіпсутою, всередині насіння вкрилося пліснявою та й виглядало, мов пшеничне зернятко, дрібне. Гарні горіхи росли на самому вершечку куща, та так високо, що й довгою палицею не дістати. Потрібно білкою стати, аби добратися до них, спритно перестрибувати з гілки на гілку.
Про все це розповів дідусеві. А дідусь пояснив мені, як білочка збирає горіхи, що ростуть на верхніх тонесеньких гілочках, на яких звірятко не втримається. Виявляється, винахідлива лісова мешканка не зриває їх, а стрибає по гілках, розгойдує і струшує горіхи на землю. Ті, що впали, збирає, їсть, запасається на зиму. За своє життя дідусь не раз таке спостерігав.
Все ж, тоді і я дещо припас. Але не так смачні були мені горіхи, як те, що назбирав їх у лісі, бо і в нашому садку росте ліщина...
