(З циклу «Рідна природа»)
Відразу за лісосмугою — широке поле. Влітку воно вкрите золотим колоссям пшениці, а взимку відпочиває під теплою пуховою ковдрою снігу, набирається сил до весни, щоб знову зародити, дарувати людям хліб. Під такою ковдрою польовим мишкам затишно у нірках. Тим паче, що запасів на зиму заготовили вдосталь, адже вони дуже дбайливі.
Та, мабуть, нудьга бере, щоб отак усю зиму просидіти у нірці. Тільки на день-два встановиться плюсова температура, білий сніг посіріє, мишки відразу вилазять на поверхню, залишають свої надійні схованки. Шукають пригод на свою голову! — інакше не скажеш. Не раз спостерігав, як такої днини вилітала з лісосмуги сова і відразу — на мишку. Сніданок чи обід готові! Хоч сови полюють здебільшого вночі, але і вдень не проти похарчуватися. Це неправда, що вдень вони «сліпнуть». Під час полювання сови використовують насамперед гострий слух.
...Недавно став свідком «подвійного» полювання. Іду полем, вкритому трохи посірілим снігом. Бачу, як в метрах двадцяти від мене гепнула на сніг сова (прилетіла з цієї ж лісосмуги). Так і є — польова мишка стала для неї обідом. Раптом з неба на сову звалився яструб, наче каменем упав, але безшумно. Очевидно, що він сидів на високому дереві край поля і терпеливо чатував на свою жертву. Здалеку побачив, гострий зір має! Поміж густими гілками дерев, що ростуть у лісосмузі, яструбу сову важко вполювати. Інша справа — відкритий простір.
Я не встиг оговтатися, як яструб міцним дзьобом вдарив кілька разів сову по голові і, цупко тримаючи жертву гострими кігтями, злетів у небо, «розчинився», мов та мара.
Чимось зарадити я вже не міг...
