Дідусь Петро, тоді ще зовсім молодий парубок, служив рядовим у військовій частині, яка дислокувалася в Монголії, “на околиці” пустелі Гобі. Не є таємницею, що там були радянські війська. Багато чого стерлося з пам'яті дідуся Петра, але один епізод, до кожної дрібнички, він запам'ятав назавжди. Не раз переповідав мені цю історію. Слово “переповідав” пишу у минулому часі, бо вже нема мого знайомого і цікавого співрозмовника дідуся Петра. Я слухав уважно-уважно, наче відчував, що це варто записати:
...Я тоді був у наряді на контрольно-пропускному пункті, як до нашої військової частини примчав на коні монгол, чоловік, років сорока. Їхнє “наметове містечко” (два десятки юрт) знаходилося за три кілометри від нас. Гість “ламаною” російською мовою, жестами рук, схвильованим обличчям, сповненими сліз очима намагався щось пояснити прапорщику — черговому по КПП. Зі слів я тільки второпав - “змія”, “дівчина”, “стріляти”.
Прапорщик зв'язався по телефону з черговим офіцером. Після короткої телефонної розмови наказав мені:
— Проведи гостя у штаб до чергового! Залишайся там до з'ясування всіх обставин!
Ось тут, у штабі, я вже зрозумів сутність проблеми. У поселенні монголів сталася неймовірна пригода. До десятирічної дівчинки, яка солодко заснула на сонечку біля юрти, підповзла отруйна змія, але не вжалила, а скрутилася навколо шиї дитини. Дівчинка прокинулася, піднялася на ноги і заціпеніла, коли побачила на собі змію. Добре, що не скрикнула, не зробила різких рухів. Так і стоїть вже години дві, не поворухнеться. А підійти комусь, скинути з шиї змію — неможливо. Тільки хтось наблизиться, та починає агресивно шипіти, може вжалити будь-якої миті. Шаман їхній скільки вже “не шаманив”, та безрезультатно. Потрібно влучно вистрілити змії в голову.
— Можливо, це зробить хтось з ваших військових, — почав благально просити гість. — Так, це небезпечно, шанси мізерні, але іншого вибору не залишається.
Провести таку ювелірну спецоперацію зголосився капітан (на жаль, я не записав з уст дідуся Петра його прізвища. — М.Л.) — відмінний снайпер. На полігоні, у тирі він всім давав майстер-класи з влучної стрільби — і підлеглим, і начальству.
Не зволікаючи, командир військової частини дав добро на операцію. У чергове авто сіли капітан, який вже озброївся снайперською гвинтівкою з оптичним прицілом, начальник медичної служби зі своєю незмінною валізою з червоним хрестом, гість-монгол та ще й мене “прихопили” зі собою, навіть не знаю чому, так, про всяк випадок.
Доїхали до поселення. Далі пішли пішки. Першим нас зустрів буланий кінь гостя. Той так і не прив'язав його біля КПП. Вірний друг чекав на свого господаря, а коли побачив, що той їде в авто, помчав за ним і обігнав.
А ось і дівчина з “намистом-змією” на шиї. Скажу відверто: страшнішої й огиднішої-потвори змії я ще не бачив. Зупинилися в метрах тридцяти. Підходити ближче — небезпечно. Змія то піднімає, то опускає голову, то кладе дівчинці на груди, якраз в ділянці серця. У цьому випадку не вистрілити.
Капітан наказав усім розійтися, а ще краще — стати далеко позаду нього, щоб, бува, хтось сам не потрапив під приціл. Потім припав лівим коліном на землю, праве підставив під лікоть, обіперся на нього і міцно притиснув до плеча гвинтівку, навів приціл. Завмер. І так хвилин десять він перебував у повному заціпенінні, немов закам'янів, як і дівчина зі змією. Дочекався слушного моменту, коли змія на якусь секунду підняла голову над плечем дівчини, і... постріл. Власне, пострілу не було чути, а глухе “шух”, адже гвинтівка з глушником. Голова змії розлетілася вдрузки, а тіло впало до ніг дівчини. Та не відразу збагнула, що трапилося, продовжувала стояти “струнко”.
Військовий лікар миттю кинувся до дівчинки. Однак медична допомога, як така, не знадобилася. Щоправда, зробив два уколи, аби зняти стрес і вивести з шокового стану.
Цього дня капітан-снайпер став героєм у поселенні монголів. Шаман заздрісно споглядав на нього з-під лоба.
...Повертаючись у військову частину, вже в авто, начальник медичної служби, також у званні капітана, запитав снайпера:
— Що тебе спонукало на такий ризикований, відчайдушний крок, адже шансів, сам розумієш, один із ста?
Той трохи помовчав, схопився за голову обома руками, наче вона розривалася від болю, наче куля, призначена для змії, влучила саме у його голову, і згодом промовив:
— Я вагався до останнього. А коли побачив очі дівчинки-монголки, на якій повисла ця потворна змія, я побачив у них очі своєї донечки. Обоє ровесниці... Без коментарів, лікарю!
...Добре, що все закінчилося добре!
Комментарии
Впечатлило.