(Розповідь від першої особи)
Ця історія розпочалася із мого захоплення музикою. Ще у дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з нам на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво.
Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці і припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло і просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися її срібних струн, потривожити душу скрипки. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.
Та ось до мене несподівано зателефонував керівник ансамблю і запросив на репетицію:
- Досить, «старий», нудьгувати! - сказав він. - Нам бракує скрипаля. Згадай минуле!..
Я вирішив спробувати ще раз. На репетицію полетів на крилах. Не пожалів про цей вчинок. Сам здивувався, але, виявляється, що через десять років не втратив своєї майстерності. Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук, десь щезли мозолі, а пальці знову стали гнучкими, чутливими. Моя гра на скрипці була такою, як і раніше, музична пам'ять не підвела.
Невдовзі відбувся концерт, після якого керівник ансамблю підійшов до мене, міцно потиснув руку і похвалив:
- Твій талант не пропав. Музика - твоє покликання!
Це ще раз мене окрилило і додало наснаги. Я зрозумів: не потрібно закопувати у землю те, що дароване тобі Богом, а далі займатися музикою і приносити людям радість.
А фінанси?.. Якось воно буде...
Комментарии
ps: Кстати, вот по тексту обратите внимание: "Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук" - про себя человек, если он не позер, редко говорит так высокопарно: мои натруженные руки...
Обычно так говорит за рассказчика автор монолога.
Строить повествование от первого лица достаточно сложно. Ведь автору нужно перевоплощаться полностью в своего героя. Но умение перевоплощаться для автора чрезвычайно важно. Без него просто не обойтись. Особенно, когда приходится писать пьесу или киносценарий. Поэтому, Маркиян молодец. Молодец, что отрабатывает этот технический прием.
Что бы посоветовал... Еще глубже вживаться в образ, от лица которого идет рассказ. Здесь, в представленном этюде, прорывается манера говорить самого Маркияна. ))) Этот недочет, который устраняется сосредоточенной работой.
Каждый человек говорит по своему. Один, вставляет в свою речь характерные только для него слова паразиты. Другой, покашливает. Кто-то, заикается.
Точно пойманная нами, прорисованная манера говорить, позволяет нам очень сократить количество слов, при помощи которых мы рисуем в нашем рассказе портрет рассказчика. Количество слов, при помощи которых мы строим наш рассказ.... Например, в пьесе без этого совсем никак. Длинные многословные монологи слушать зрителям тоскливо (((
Вот стоят трое. Говорят. У неопытного автора они все говорят в одинаковой манере. Строят фразы в одинаковом ритме. Используя одинаковые слова. А ведь манера говорить очень индивидуальна. Как отпечатки пальцев :) Она добавляет к портрету героя очень много. Здесь гипертрофирован о, но...:
Первый: - Извините! Не будете так любезны... Вы наступили мне на ногу...
Второй: - Ходят тут всякие... Нечего ноги ставить куда непопадя... Ешкин-кот! Ишь, еще очки одел! Очки одел, а ноги ставить не умеет, блин!
Третий: - Сы-сы-сы...
Второй: - А ты чего сипишь?
Третий: - Сам сумку убери сы-сы-сы... с ноги.
Второй: - Закрой сопелку! А то я щас сам тебя уберу!
Третий: - ...Сы-сы-сы...с ам закрой!
Первый: - Ребята, не ссорьтесь!
И вот я хотел представить интеллигентного гражданина, склочного, едущего с базара с покупками, и небольшого роста, щуплого гражданина... Не знаю уж как они у меня получились здесь.