Не часто зустрінеш у лісі білку. Інша справа - великий міський парк, як от у Львові. Тож радію кожній зустрічі з цими звірятами, бо люблю спостерігати за ними, милуватися. А одна зустріч в осінньому лісі, неподалік Червонограда подарувала мені неабияке здивування і привідкрила ще одну таємницю з життя білочок. Та про все за порядком...
...Високо на дубі сиділа білка. Вибрала довгу, але відносно тонку гілку дерева. Ото б сиділа собі спокійно, та чомусь стала розгойдувати її. Потім перестрибнула на сусідню гілку, також довгу, але тонку. Відстань між гілками була метрів три-чотири. Однак для спритної білочки це не є перешкодою. Далі звірятко стало перестрибувати з гілки на гілку (оті дві), намагалося потрапити на самісінькі краєчки, аби погойдатись. Чим не цирковий трюк! Чи то мене хотіло потішити, чи то гралося - спочатку збагнути не міг. Я від здивування аж зааплодував. Через хвилин десть безперервних стрибків і гойдання білочка знову сіла на одній з гілок і пильно подивилася вниз.
Моя присутність була зайвою. Здогадався, що білка не просто так стрибала, витрачала свою енергію. Тож відійшов подалі і сховався за сосною. Став спостерігати.
Білочка тим часом обережно спустилася вниз, оглянула все довкола і давай нишпорити у пожовклій траві та опалому листі. Час від часу передніми лапками щось піднімала з землі і підносила до ротика. Не інакше, як обідала. Коли наситилась - зникла поміж деревами.
Я підійшов до дуба і закляк. На землі лежали лише шкаралупи і шапочки від жолудів. Жолудевого насіння не було. Отож білочка струшувала з дерева жолуді і аж ніяк не потішала мене «цирковими трюками». Не чекати ж їй, голодній, коли дмухне вітерець і жолуді попадають на землю. А на тонких кінцівках гілочок, де найбільше харчів, білочка не втримається (вага звірятка не дозволить), та й зривати якось незручно. Тому доводиться розгойдувати гілки.
Згодом я дізнався, що так само вона може струшувати ліщинові горіхи, соснові та ялинові шишки.
Кмітливе звірятко! Молодець!
Комментарии