Привіт! Чи пам’ятаєш літні ночі з запахом соняшникового поля, де ми згубили свої кращі сни? Серед зірок збирали дикі маки… У світлі ліхтарів спалили себе, щоб відродитися потім з попелу купальських вінків. Твої картини, написані медовими фарбами увінчають мої стіни…
Під спів пурпурового заходу сонця відпускаю твою несміливу руку… М’ятні сльози стікають по обличчю в самісіньке озеро нашого дитинства. Хто ми один одному? Друзі, чи може, щось більше?
Ти благаєш не покидати тебе на тому боці, але:
«Ти мене кохаєш?»
«Так…»
«Ми будемо разом».
«Ні… Допоки сонце не сховається під землю, не забувай мене… Лиш дочекайся нашої зустрічі, кохана подруго дитинства».
Наші руки роз'єдналися… Остання зустріч на перетині світів. В твоїх холодних очах вперше за все життя скресла довговічна крига… Все далі й далі, відстань між нами застилають трояндові чагарники. Ти зникаєш під шепіт теплого літнього дощу, безуспішно намагаючись знов схопити руку, роздираючись об гострі колючки.
Треба лиш трішки почекати… Я не забуду тебе ніколи, мій коханий друже дитинства… А поки не згасло моє сонце…
Прощавай, моє сріблясте левенятко…
