У грайливих, але зовсім не дитячих блискучих очах відбивається багряна заграва золотавого сонця. Воно втомилося від нескінченного живого шуму міста, яке, давно позбавлене мрії, перетворилося на гнітючу руїну. Кам’яною бруківкою легко крокують старі, стоптані кросівки. У повітрі завис знайомий аромат вологої землі після дощу, м’ятного диму та легких ноток ароматної ванілі, що з незапам’ятних часів в’ївся в довге русяве волосся.

Її життя нещадно обривається з першими променями сонця й відроджується з місячним сяйвом у вечірньому небі.

Дитя ночі, примара сьогодення, творіння падаючої зірки… Вона – інша.

Промені згасаючого сонця вже давно розчинилися в пелені нічного солодкого дурману, але тільки не в її великих чорних зіницях, які знов спалахнули живими, не займаними жодним земним створінням вогниками. Вони запам’ятали кожен багряно-золотий промінчик, кожен відблиск миті її народження – заходу сонця. Чи бачила вона день? Можливо, та це не її доля. Вона, збирачка людських душ, від початку народжена з мороку не повинна бачити відтінків світлого…

Нарешті, її нелегкий шлях завершено. З останніми кроками ноги ставали все важчими, а улюблені кросівки перетворилися на громіздку ношу. Гаряча кров гарцювала в скронях холодної плоті. Прірва…Вона манила її своєю мертвою красою, обіцяючи забрати важкі думки й стерти назавжди нездійсненні сподівання. У напружених роздумах, здається, що години – це лише нескінченний об’єм піщаних секунд? Тоді ці секунди завдовжки з Вічність в світлових роках. З усіх її сестер лише вона несла на собі прокляття: думати і відчувати. Відчувати, що доля могла змалювати цю картину інакше, додавши м’яке світло! Але Прірва змінила її… Назавжди? Можливо, адже переписати все на чистому аркуші – це безумство, та з іншого боку їй вже вдалося це зробити. Хоч і не по своїй волі, але вдалося…

Так чи інакше, але приводу довіряти Прірві в неї не було. Та цей голос з кожним разом все ніжніше огортав свідомість, не даючи оговтатися, оповивав жорсткими шовковими нитками, нашіптуючи немов мантру: «Стрибай! Довірся мені, гірше вже не буде. Я заберу думки і тіло, доля якого згнити на цій проклятій планеті…» Ні! Не довіряйся їй! Її мета – лише показати тобі нездійсненність мрій і можливість творити майбутнє! Нове майбутнє…

На блідій, немов порцеляновій шкірі проступив ледь помітний рум’янець – одна з рис її матері, жінки, спогад про яку поступово розмився хвилями в перший тиждень її земного життя. Вона пам’ятає, як та холодна вода, без жалю наповнювала легені невинної дитини, приреченої власною матір’ю блукати між світами. В підсвідомості материн голос співав останню колискову, перед тим, як віддати рідне дитя в лоно моря… Вдих, швидкий і безболісний, змінив її життя. Світле дитя відродилося з мороку, щоб кожну ніч збирати неприкаяні душі. Це й була її перша зустріч з Прірвою…

А зараз, лишається мовчки розвернутися й піти в темряву ночі. У цьому двобої думок, почуттів й омани знову нічия. Тепер палаючі в очах вогники, заледве жевріють, з кожною сльозою гаснучи до наступного поєдинку. Вирвалася з мяких кайданів Прірви, але знов віддала запал. Боротьба триває не одне століття… З того часу, коли день почав манити за собою, багряним промінням снів. Побачити його – повернути втрачене світло і справжнє життя, але назавжди. Все залежить лише від сили думок…

Легкий вітерець огортає тіло прохолодою. Міський годинник гучним цоканням повідомляє про дванадцяту годину ночі – чарівний час переходу, який вміє творити дива. Сьогодні здійсниться і її мрія… Так, вона вирішила, нарешті настав час перемогти Прірву. Сьогодні ця дуель закінчиться! Достатньо сильна, навіки… Години летять з неймовірною швидкістю, в очах все розпливається у тисячі вогнів, а на очах вперше з’явилася усмішка. Справжня… Щира… Вперше, за все життя.

Біжи, біжи скоріш! Ти бачиш?! Над світом сходить сонце… Таке величне та могутнє, воно освітило Всесвіт, та змусило серце битися, вперше, за багато десятиліть. Легке поколювання в грудях сповістило про таку довгождану перемогу. На очах виступили сльози радості… Й на вушко, тихенько хтось шепоче: «Кінець, що є тільки початком, прийде тоді, коли настане день…»

Коли настане день!

Комментарии  

Маркіян Лехман
0 #1 Маркіян Лехман 04 февраля 2020
Надзвичайно цікавий твір! Завжди з глибокою вірою очікуй прийдешнього дня!

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии

  • Зустрілись...

    Майя Майя 16 февраля 2020
    Вот люблю такие тонкие заметки про природу.
     
  • Життя, як потяг...

    ПАПЧ ПАПЧ 15 февраля 2020
    :-) Я понимаю. На всякий случай.
     
  • Зупинись!

    Маркіян Лехман Маркіян Лехман 14 февраля 2020
    Краще не пробувати!
     
  • Життя, як потяг...

    Маркіян Лехман Маркіян Лехман 14 февраля 2020
    Зауважу на майбутнє.Але жодної конфесії я ...
     
  • «Невагомість»

    topolenok topolenok 14 февраля 2020
    Дуже емоційно, чіпляє... І гарно написано.

Новенькое в блогах

Зустрілись...

Лехман Маркіян Тарасович
16 февраля 2020

(З фенологічного щоденника)
Таке диво, коли зустрічаються зима і весна, найкраще спостерігати у...

Життя, як потяг...

Лехман Маркіян Тарасович
13 февраля 2020

(Етюд)

Вокзал. Очікування. Метушня. Хвилі і хвилі людей... На станцію прибув потяг, який після...

Кав'ярня

Лехман Маркіян Тарасович
11 февраля 2020

Де каву смакували ми з тобою,
Маестро награвав нам джаз легкий.
Твій погляд став наповнений...

Твій світ

Любочка Лунгу
09 февраля 2020

Як би мені залишити тебе
Як би хотілось дізнатись про твій світ
Кожного разу, тебе і мене
Не...

Чому ти не зі мною?

Любочка Лунгу
09 февраля 2020

Краще розкажи чому ти не зі мною?
Чому я чекала тебе у парку?..
Я навіки напевне буду з тобою
І...